Пауло Коэльо - Заїр

– Я захоплююся вашим самовладанням. Ви говорите про пароплавчики на Сені й чекаєте на слушну хвилину, щоб поставити запитання, задля якого ви прийшли до мене. Почувайте тепер себе вільно й говоріть зі мною про все, що вам хочеться знати.

Ніякої агресивності не було в його голосі, і я наважився запитати прямо:

– Де тепер Естер?

– Фізично дуже далеко звідси, у Середній Азії. Духовно дуже близько, її усмішка та палкі слова супроводжують мене вдень і вночі. Це вона привезла мене сюди, бідолашного двадцятиоднорічного юнака без майбутнього, юнака, якого люди в моєму селі вважали за хворого, за божевільного, за чаклуна, який уклав угоду з дияволом, а люди в місті дивилися на мене як на простого селянина, що шукає собі роботу.

Колись я розповім вам про себе більше, але річ у тому, що я знав англійську мову і став працювати як її перекладач. Ми перебували на кордоні з країною, в яку їй треба було проникнути: американці будували там багато військових баз, вони готувалися до війни з Афганістаном, одержати туди візу було неможливо. Я допоміг їй нелегально перетнути кордон у горах. Протягом тижня, який ми провели разом, вона дала мені зрозуміти, що я не самотній, що вона мене розуміє.

Я запитав у неї, що вона робить так далеко від дому. Після кількох ухильних відповідей вона нарешті розповіла мені те, що, либонь, розповіла й вам: вона шукала місце, де ховалося щастя. Я розповів їй про свою місію: зробити так, щоб Енергія Любові розсіялася по землі. По суті кажучи, ми прагнули того самого.

Естер пішла до французького посольства й роздобула там для мене візу – як для перекладача з казахської мови, хоч у моїй країні всі розмовляють російською мовою. Я приїхав жити сюди. Ми бачилися, коли вона виїздила в одне зі своїх закордонних відряджень. Ми ще раз їздили удвох до Казахстану; вона дуже цікавилася культурою Тенгрі, [2] Назва Бога в тюркських народів. а також познайомилася з одним кочовиком, який, здавалося, знав відповіді на все.

Я хотів був запитати, що таке культура Тенгрі, але це запитання могло зачекати. Михаїл розповідав далі, й у його очах була та сама туга за Естер, яку переживав і я.

– Ми почали працювати тут, у Парижі – це у неї виникла думка збирати людей раз на тиждень. Вона сказала: «Для будь-яких людських стосунків найважливіше – розмова. Але люди вже розучилися так робити – сісти для того, щоб поговорити, щоб послухати інших. Вони йдуть до театру, в кіно, дивляться телевізор, слухають радіо, читають книжки, але майже не розмовляють. Якщо ми хочемо змінити світ, нам треба повернутися в ту епоху, коли воїни збиралися навколо вогню й розповідали різні історії.

Я пригадав, як Естер казала, що всі важливі події в нашому житті стають результатом тривалих розмов за стійкою бару або під час прогулянок по вулицях і в парках.

– А мені спало на думку, що ці зустрічі мають відбуватися щочетверга, бо так велить традиція, в якій я виріс. Але вона висунула пропозицію іноді виходити ночами в Париж: казала, що тільки жебраки не прикидаються щасливими – навпаки, вони прикидаються засмученими.

Вона давала мені читати ваші книжки. Я зрозумів, що й ви, мабуть, підсвідомо уявляли собі світ так само, як і ми двоє. Я зрозумів, що я не самотній, хоч тільки я чув Голос. Помалу-малу навколо мене збиралося все більше людей, я почав вірити в те, що зможу виконати свою місію, допомогти Енергії повернутися, хоч для цього треба було повернутися в минуле, в ті хвилини, коли вона відійшла – чи, може, заховалася.

– Чому Естер мене покинула?

Зрештою, хіба мені не дозволено змінити тему розмови?

Моє запитання, схоже, роздратувало Михаїла.

– З любові до вас. Сьогодні ви навели нам приклад двох залізничних рейок; тож вона не є рейкою, яка біжить поруч із вами. Вона не підкоряється правилам, і, думаю, ви також їм не підкоряєтесь. Думаю, ви знаєте, що мені її теж бракує.

– У такому разі…

– У такому разі, якщо ви хочете зустрітися з нею, я можу сказати вам, де вона перебуває. Я вже відчував подібний імпульс, але тоді Голос сказав, що хвилина зустрічі з нею ще не настала, що ніхто не повинен турбувати її під час її зустрічі з Енергією Любові. Я шаную Голос, він нас усіх захищає: мене, вас, Естер.

– Коли ж настане ця хвилина?

– Можливо, завтра, можливо, через рік, а може, й ніколи – і в такому разі ми повинні шанувати її рішення. Голос – це Енергія; тому він дозволяє людям зустрітися лише тоді, коли обоє належно підготувалися до цього моменту. А проте всі ми намагаємося діяти так, щоб це сталося якнайскоріш, і наражаємося на фразу, якої ніколи б не хотіли почути: «Іди геть!» Хто не шанує Голосу й приходить раніше або пізніше, ніж мав би прийти, той ніколи не матиме того, чого він бажає.