Эмили Локхарт - Ми були брехунами

Тітка Керрі каже, що це не важить, тому що вона однаково не відпустить Вілла. Тітка Бесс із нею згодна, тому Тафтові краще навіть і не питати.

Ліберті та Бонні питають, чи можна їм покататися на банані.

– Міррен ти завжди дозволяла, – каже Ліберті. – Ти і сама знаєш, що це правда.

Вілл наливає лимонад і намочує багет.

Лимонад розливається дідусеві на коліна.

Тафт тримає мокрий багет і лупить ним Вілла.

Мама витирає бруд, поки Бесс біжить нагору за чистими штанами для дідуся. Керрі відчитує хлопців.

Коли обід закінчується, Тафт і Вілл просочуються у вітальню, щоб не допомагати із прибиранням. Вони, як ненормальні, стрибають по дідусевому новому шкіряному дивану. Я йду за ними.

Вілл невисокий і рум’яний, як Джонні. Волосся майже біле. Тафт вищий і дуже худий, золотавий і веснянкуватий, з довгими темними віями і брекетами на зубах.

– Отже, ви двоє, – кажу я. – Як ваше минуле літо?

– Ти знаєш, як отримати попелястого дракона в «Долині драконів»?

– Я знаю, як отримати вогняного, – говорить Тафт.

– Можеш використати вогняного, щоб отримати попелястого, – каже Вілл.

Уф. Ці десятилітні.

– Ну ж бо. Минуле літо, – повторюю я. – Розкажіть. Ви грали в теніс?

– Звичайно, – підтверджує Вілл.

– А плавати ходили?

– Ага. – Це Тафт.

– А на човнах з Ґетом та Джонні каталися?

Вони обидва припинили стрибати.

– Ні.

– А Ґет щось казав про мене?

– Мені не можна говорити з тобою про те, як ти опинилася у воді і таке інше, – каже Вілл. – Я пообіцяв тітці Керрі, що не буду.

– А чому не можна? – питаю я.

– Це погіршить твої болі, і цю тему краще облишити.

Тафт киває.

– Вона сказала, що, як ми погано впливатимемо на твоє здоров’я, вона прикінчить нас і повідбирає айпади. Ми мусимо поводитися бадьоро і не бути ідіотами.

– Це не стосується нещасного випадку. Я говорю про літо, коли була в Європі.

– Кейді… – Тафт торкається мого плеча. – Бонні бачила у твоїй спальні пігулки.

Вілл задкує від мене і сідає на дальньому поруччі канапи.

– Бонні копирсалася в моїх речах?

– І Ліберті теж.

– Боже!

– Ти казала, що не наркоманка, але у тебе в комоді пігулки.

Тафт поводиться нахабно.

– Перекажи їм, щоб трималися подалі від моєї кімнати, – кажу я.

– Якщо ти наркоманка, – зазначає Тафт, – тобі потрібно дещо знати.

– І що ж?

– Наркотики тобі не друзі. – Тафт робить серйозне обличчя. – Наркотики тобі не друзі, а ще ти маєш подружитися з людьми.

– О Боже мій! Може, просто розкажете мені, як провели минуле літо, малі?

– Ми з Тафтом хочемо пограти в «Енгрі бьордз», – каже Вілл. – Ми не хочемо більше з тобою говорити.

– Як хочете, – відказую я. – Йдіть собі.

Я виходжу на ґанок і бачу, як хлопці біжать стежкою в Ред-Ґейт.

КОЛИ Я ПОВЕРТАЮСЯ з обіду, усі вікна в Каддлдауні прочинені. Ґет запускає музику через старий CD-програвач. Мої старі малюнки кольоровими олівцями прикріплені магнітами до холодильника: нагорі тато, бабуся з ретриверами внизу. Мого малюнка фарбами прикріплено скотчем до буфета. Драбина та велика упаковка подарункового паперу стоять посеред великої кімнати. Міррен тягне крісло по підлозі.

– Мені ніколи не подобалося, як мама облаштувала це місце, – пояснює вона.

Я допомагаю Ґету та Джонні рухати меблі, аж поки Міррен не задоволена їх розташуванням. Ми знімаємо акварельні пейзажі Бесс та згортаємо її килимки. Ми цупимо різні прикольні речі з кімнат молодших.

Коли ми закінчуємо, велику кімнату прикрашено свинками-скарбничками, клаптиковими ковдрами, стосами дитячих книжок та лампою у вигляді сови. Широкі блискучі стрічки з коробки з подарунковим папером покреслили стелю.

– Бесс не збожеволіє від вашої перестановки? – питаю я.

– Запевняю тебе, що її нога і не ступить у Каддлдаун до кінця літа. Вона роками намагалася вирватися з цього місця.

– Ти про що?

– О-о, – зневажливо тягне Міррен, – знаєш оце: тра-та-та, батьки мене не люблять, бу-бу-бу, кухня таке лайно. Чому дідусь не хоче її переробляти? І так далі.

– А вона просила його?

Джонні якось дивно витріщається на мене: «Ти не пам’ятаєш?»

– Та в неї казна-що з пам’яттю, Джонні! – вигукує Міррен. – Вона ж половини п’ятнадцятого літа не пам’ятає.

– Що, правда? – каже Джонні. – Я думав…

– Ні, ні, зараз же замовкни! – гаркає на нього Міррен. – Ти що, не слухав, що я тобі розповідала?

– Коли?

Він здається спантеличеним.

– Якось уночі, – нагадує Міррен. – Я розповідала тобі про те, що сказала тітка Пенні.