Эмили Локхарт - Ми були брехунами

– Не розумію, тобі не хочеться мати якісь речі? – питає мене Джонні.

– Які, наприклад?

– Ну, мені постійно чогось хочеться, – каже Джонні, широко розкинувши руки. – Машина. Відеоігри. Дорогі вовняні пальто. Я люблю годинники, вони такі олдскульні. Мені хочеться прикрасити стіни справжнім мистецтвом, картинами відомих художників, які я і за мільйон років не зможу купити. Гарні тістечка у вітринах кондитерських. М’які смугасті речі, загалом.

– Чи ти могла б хотіти залишити ці гарні картинки, які намалювала в дитинстві? – питає Міррен, стаючи на коліна біля кошика. – Сентиментальні штуки. – Вона дістає зображення бабусі з ретриверами, зроблене олівцями. – Дивись, ось Фатіма, а ось Принц Філіп.

– Ти їх упізнала?

– Звісно. У Фатіми кругліший носик і повніша мордочка.

– Боже, Міррен, яка ти чутлива, – каже Джонні.

Я ЧУЮ, як Ґет вигукує моє ім’я, коли йду стежкою в Новий Клермонт. Я обертаюся, і він підбігає до мене в блакитних піжамних штанах і без сорочки.

Ґет. Мій Ґет.

Чи буде він моїм Ґетом?

Він зупиняється переді мною, важко дихаючи. Його волосся стирчить після сну. М’язи на животі пульсують, і він здається навіть більш оголеним, ніж був би в плавках.

– Джонні сказав, ти була на маленькому пляжі, – задихається він. – Тож я спершу пошукав тебе там.

– Ти щойно прокинувся?

Він потирає шию ззаду. Дивиться вниз на свій одяг.

– Ну так. Я хотів тебе піймати.

– Справді?

– Пішли на кільцеву стежку.

Ми прямуємо туди, йдучи так само, як ходили дітьми: Ґет попереду, а я за ним. Ми перетинаємо низький пагорб і обходимо будиночок персоналу по дорозі до місця, де біля сараю для човнів відкривається вид на гавань Він’ярд.

Раптом Ґет обертається так несподівано, що я врізаюся в нього, і, перш ніж я встигаю вимовити бодай слово, він уже обіймає мене. Притискає до своїх грудей і ховається обличчям мені в шию. Я обіймаю його за талію оголеними руками, внутрішня поверхня моїх зап’ястків торкається його хребта. Він такий теплий.

– Учора мені так і не вдалося обійняти тебе, – шепоче Ґет. – Усі обіймали тебе, окрім мене.

Так звично і так незвично торкатися його.

Ми бували тут і раніше.

Ми ніколи раніше тут не були.

На мить,

чи на хвилини,

чи, можливо, на години,

я просто щаслива тут, відчуваючи тіло Ґета під своїми долонями. Чуючи шурхіт хвиль і його дихання біля свого вуха. Рада, що він хоче бути поряд.

– Ти пам’ятаєш, як ми приходили сюди разом? – говорить він мені в шию. – Той раз, коли ми вийшли на ту пласку скелю?

Я роблю крок назад. Бо я не пам’ятаю.

Ненавиджу свій грьобаний дефективний мозок, те, яка я вічно хвора, яка я стала скалічена. Ненавиджу те, що мій вигляд інакший, те, що я пропустила стільки занять, і покинула спорт, і жорстока до своєї матері. Ненавиджу те, як мене тягне до Ґета попри те, що минуло вже два роки.

Може, Ґет і хоче бути зі мною. Можливо. Але схоже на те, що він шукав мене, лише аби я сказала, що він не зробив нічого поганого, покинувши мене два літа тому. Він хотів би почути, що я не божевільна. Що він класний хлопець.

Але як я можу пробачити його, якщо навіть не знаю, що конкретно він мені зробив?

– Ні, – відповідаю я. – Напевне, вилетіло з голови.

– Ми були – Ти і Я, ми – це був суттєвий момент.

– Хоч би там як, я не пам’ятаю. І, очевидно, між нами не сталося нічого такого, що лишалося б важливим у далекій перспективі. Правда ж?

Він дивиться на свої руки.

– Добре. Пробач. Це було не оптимально. Ти сердишся на мене?

– Звісно, серджуся. Два роки відсутності. Ти ніколи не телефонував мені, і не відповідав на листи, і погіршував ситуацію, поводячись так, ніби тебе це не обходить. А тепер ти весь такий «о, я боявся, що вже ніколи тебе не побачу», і тримаєш мене за руку, й «усі обіймали тебе, окрім мене», і напівгола прогулянка вздовж моря. Так, це не оптимально. Якщо вже ти так хочеш вжити це слово.

Він змінився на обличчі.

– Звучить жахливо, коли ти повертаєш усе отак.

– Ага, але саме так це сприймаю я.

Він куйовдить собі волосся.

– Я погано впорався з усім, – каже він. – А що, якби я попросив тебе почати все спочатку?

– Боже, Ґет.

– Що?

– Просто попроси. Не питай, що було б, якби ти попросив.

– Добре. Я прошу. Почнімо все спочатку. Будь ласка, Кейді. Давай почнемо після обіду. Це буде чудово. Я жартуватиму, а ти сміятимешся. Ми полюватимемо на троля. Будемо щасливі бачити одне одного. І ти знов вважатимеш мене класним, обіцяю.