– Охолонь, – каже Джонні, кидаючи в неї подушку.
– Але ж це важливо! Як можна так неуважно ставитися до цього?!
Здається, Міррен от-от заплаче.
– Але ж я вибачився, – говорить Джонні. – Ґете, ти знав про те, що Кейденс майже не пам’ятає п’ятнадцятого літа?
– Знав.
– Ось бачиш, – каже Міррен. – Ґет слухав.
Моє обличчя горить. Я дивлюся в підлогу. На мить усі замовкають.
– Це нормально – забувати після того, як сильно пошкодив голову, – озиваюся я нарешті. – Моя мама пояснювала вам?
Джонні нервово сміється.
– Я здивована, що мама вам сказала, – продовжую я. – Вона ненавидить говорити про це.
– Вона сказала, що тобі краще не надто звертати на це увагу і запам’ятовувати все у власному ритмі. Усі тітки знають. Дідусь знає. Малеча. Персонал. Кожна душа на острові знає про це, окрім, як виявилося, Джонні.
– Я знав, – обурюється Джонні. – Просто не все.
– Не викручуйся. Принаймні не зараз.
– Усе гаразд, – заспокоюю я Джонні. – Ти не викручуєшся. Ти просто вибрав неоптимальний момент. Упевнена, відтепер ти будеш оптимальним.
– Я завжди оптимальний, – каже Джонні. – Але не такий оптимальний, як хотілося б Міррен.
Ґет сміється, коли я вживаю слово «неоптимальний», і плескає мене по плечу.
Ми розпочали все спочатку.
36
МИ ГРАЄМО В ТЕНІС. Ми з Джонні виграємо, але не тому, що я досі добре граю. Джонні дуже спортивний, а Міррен зазвичай більше зосереджена на тому, щоб ударити по м’ячу і весело потанцювати після цього, не хвилюючись про те, що м’яч взагалі-то повертається. Ґет сміється з неї без упину і тому пропускає.
– Як тобі Європа? – питає Ґет, коли ми йдемо назад у Каддлдаун.
– Мій тато скуштував чорнило каракатиці.
– А що ще?
Ми заходимо у двір і кидаємо ракетки на ґанок. Розтягуємося на траві.
– Щиро кажучи, мені і нічого тобі розповісти. Знаєш, що я робила, коли тато пішов дивитися Колізей?
– Що ж?
– Лежала, притулившись обличчям до кахлів, у ванній готелю. Витріщалася на ніжку блакитного італійського унітаза.
– Унітаз був блакитний? – питає Джонні, підводячись.
– Ніхто, крім тебе , не проміняв би краєвиди Рима на блакитний унітаз, – зітхає Ґет.
– Кейденс… – каже Міррен.
– Що?
– Та нічого.
– Що?
– Ти просиш не жаліти тебе і раптом розповідаєш історію про туалет, – випалює вона. – Як це може не викликати жалості? Що нам на це казати?
– А ще ми заздримо, що ти була в Римі, – каже Ґет. – Ніхто з нас там не бував.
– Я хочу поїхати до Рима! – вигукує Джонні, знов лягаючи. – Я так хочу побачити блакитний туалет!
– А я хочу побачити терми Каракалли, – каже Ґет. – І спробувати всі смаки морозива, які там є.
– То їдь, – пропоную я.
– Навряд чи все так просто.
– Ну добре, але ти обов’язково поїдеш, – запевняю я. – Під час навчання чи після коледжу.
Ґет зітхає.
– Я кажу лише про те, що ти вже там побувала.
– Було б круто, якби ти теж був там, – кажу я йому.
37
– ТИ БУЛА НА КОРТІ? – питає мама. – Я чула стукіт м’ячика.
– Просто вбивала час.
– Ти так довго не грала. Це чудово.
– Моя подача зіпсувалася.
– Я дуже рада, що ти знову тренуєшся. Скажи, якщо захочеш пограти завтра зі мною.
Вона сама себе обманює. Якщо я й пограла одного разу в теніс, це ще не означає, що я тренуюся, але в будь-якому разі я не хочу грати з мамою. Вона вдягне тенісну спідничку, хвалитиме мене, застерігатиме мене і нависатиме наді мною, аж поки я не розізлюся.
– Подивимося. Схоже, я розтягнула плече.
Ми вечеряємо на вулиці в японському саду. Спостерігаємо за заходом сонця о восьмій вечора, сидячи групками навколо невеликих столиків.
Тафт і Вілл хапають з великої тарелі шматки свинини і їдять їх руками.
– Ви двоє – тварини, – зауважує Ліберті.
– А що ти пропонуєш? – питає Тафт.
– Є така річ, як виделка, – нагадує Ліберті.
– Є така річ, як іди в дупу, – каже Тафт.
Джонні, Ґет і Міррен їдять у Каддлдауні, тому що вони не інваліди. А їхні матері не контролюють їх. Мама навіть не дозволяє мені сидіти з дорослими. Вона ставить мені тарілку на окремому столику поруч із моїми двоюрідними братами й сестрами.
Вони сміються, і обзивають, і говорять з повними ротами. Я не слухаю, про що вони говорять. Замість цього я дивлюся через стіл на маму, Керрі, Бесс та дідуся.
Є ОДИН ВЕЧІР, який я згадую тепер. Було це, напевне, за два тижні до нещасного випадку. Ми всі сиділи за довгим столом на галявині Клермонту. На ґанку горіли свічки з цитронелловою олією. Малі покінчили зі своїми бургерами і робили колеса на траві.
Читать дальше