Эмили Локхарт - Ми були брехунами

Решта їли смажену на грилі рибу-меч з базиліковим соусом. Ще були салат із жовтих томатів і каструлька цукіні під скоринкою сиру пармезан. Ґет під столом притулився своєю ногою до моєї. У голові паморочилося від щастя.

Тітки акуратно їли, тихі й ввічливі одна з одною на фоні дитячого галасу. Дідусь відхилився на спинку стільця і склав руки на животі.

– Як думаєте, чи варто мені зробити ремонт у Бостоні? – спитав він.

– Ні, тату, – першою озвалася Бесс. – Ми любимо цей будинок.

– Ви вічно скаржитеся на протяги у вітальні, – мовив дідусь.

Бесс поглянула на сестер.

– Я – ні.

– Вам не подобається інтер’єр, – наполягав дідусь.

– Так і є, – мамин голос критичний.

– Мені здається, це невчасно, – зауважила Керрі.

– Я б скористався твоїми порадами, – звернувся дідусь до Бесс. – Може, приїдеш і поглянеш на все уважно? Скажеш мені, що думаєш?

– Я…

Він нахилився до столу.

– А ще я можу його продати.

Нам усім відомо, що тітка Бесс поклала око на будинок у Бостоні. Усі тітки хотіли б ним володіти. Цей будинок коштує чотири мільйони долларів, і вони виросли в ньому. Але Бесс живе ближче за всіх до нього, і лише у неї достатньо дітей, щоб заповнити всі спальні.

– Тату, – різко озвалася Керрі. – Ти не можеш його продати.

– Я можу робити все, що завгодно, – сказав дідусь, наколюючи останній помідор на тарілці і кладучи його до рота. – Тобі він подобається і так, Бесс? Чи тобі б хотілося його переробити? Вирішуй, не будь ганчіркою.

– Я б з радістю допомогла тобі, якби ти вирішив щось змінити, тату.

– Та невже? – вигукнула мама. – Лише вчора ти розповідала, яка зайнята, а сьогодні погоджуєшся допомагати з ремонтом бостонського будинку?

– Він попросив нашої допомоги.

– Він попросив твоєї допомоги. А нас ти викреслюєш, тату?

Мама напилася.

Дідусь розсміявся.

– Розслабся, Пенні.

– Я розслаблюся, коли питання нерухомості владнається.

– Ти доведеш нас до божевілля, – пробурмотіла Керрі.

– Що ти там кажеш?

– Тату, ми всі тебе любимо, – голосно сказала Керрі. – Це був важкий рік, я знаю.

– Якщо ти божеволієш, то це твій власний триклятий вибір, – заперечив дідусь. – Опануй себе. Не можу ж я відписати нерухомість божевільним.

ПОГЛЯНЬМО Ж на моїх тіточок тепер, сімнадцятого літа. Ось тут, у японському саду Нового Клермонту, мама обіймає Бесс, яка тягнеться, щоб відрізати Керрі шматок малинового торта.

Навколо прекрасна ніч, а ми – прекрасна родина. Я не знаю, що змінилося.

– У ТАФТА Є ДЕВІЗ, – кажу я Міррен. Опівніч. Усі Брехуни грають у скрабл у кімнаті-студії в Каддлдауні.

Моє коліно торкається стегна Ґета, хоча я не впевнена, чи відчуває він. Поле майже заповнене літерами. Мій мозок втомився. У мене погані букви.

Міррен відсторонено переставляє свої фішки.

– У Тафта є що?

– Девіз, – повторюю я. – Знаєш, типу як у дідуся.

– «Не будь ганчіркою», «не сиди на задніх рядах». – Міррен імітує інтонацію дідуся.

– «Ніколи не жалійся, нічого не пояснюй», – додає Ґет. – Здається, це з Дізраелі.

– О так, це його улюблений, – каже Міррен.

– О Боже, Кейді! – горлає Джонні. – Ти можеш просто скласти слово і дати іншим змогу зробити хід?

– Не кричи на неї, Джонні, – просить Міррен.

– Пробач. Чи не була б ти така ласкава скласти вже це довбане слово?

Моє коліно торкається Ґетового стегна. Я справді не в змозі думати.

Складаю коротке невдале слово. Джонні виставляє свої фішки.

– «Наркотики тобі не друзі!» – повідомляю я. – Це девіз Тафта.

– Та ну! – сміється Міррен. – Звідки він цього набрався?

– Може, у них в школі проводять бесіди про наркотики. До того ж близнючки провели обшук у моїй кімнаті і доповіли йому, що в мене повний комод пігулок, тому він хотів переконатися, що я не наркоманка.

– Боже мій! – зітхає Міррен. – Бонні та Ліберті – це катастрофа. Мені здається, вони клептоманки.

– Серйозно?

– Вони вкрали снодійне моєї мами та її діамантові сережки. Гадки не маю, куди вони збираються носити ті сережки так, щоб мама їх не застукала. До того ж їх двоє, а сережки тільки одні.

– Ти з ними про це говорила?

– Намагалася з Бонні. Але це безнадійно. – Міррен знов переставляє свої фішки. – Мені подобається ідея девізу, – продовжує вона. – Я думаю, фраза, що надихає, може провести тебе крізь важкі часи.

– Яка, наприклад? – питає Ґет.

Міррен замислюється:

– «Будь трохи добрішим, ніж мусиш».

Від цього ми всі замовкаємо. З цим неможливо сперечатися.