Эмили Локхарт - Ми були брехунами

– Таку обіцянку важко виконати.

– Добре, нехай не класним, та принаймні не неоптимальним.

– Нащо казати «неоптимальним»? Чому б не розповісти про те, який ти насправді? Бездумний маніпулятор, який тільки й уміє, що спантеличувати.

– Боже. – Ґет аж підстрибує від нетерпіння. – Кейденс! Мені справді потрібно це – почати все спочатку. А то з «неоптимально» це перетворюється на «повний провал».

Він стрибає, викидаючи вперед ноги, як маленький розлючений хлопчик.

Ці стрибки змушують мене посміхатися.

– Добре, – кажу я. – Почнімо спочатку. Після обіду.

– Гаразд. – Він припиняє стрибати. – Після обіду.

Якусь мить ми витріщаємося одне на одного.

– Я зараз втечу, – каже Ґет. – Не сприймай це на свій рахунок.

– Добре.

– Для нового початку буде краще, якщо я втечу. Якщо я просто піду, це буде безглуздо.

– Я вже погодилася.

– Тоді добре.

І він втік.

ГОДИНОЮ ПІЗНІШЕ я йду на обід у Новий Клермонт. Я знаю, що мама не пробачить моєї відсутності після того, як я пропустила вчорашню вечерю. Дідусь влаштовує мені екскурсію маєтком, поки кухар виносить їжу, а тітка збирає малих.

Це дуже елегантне місце. Блискучі дерев’яні підлоги, величезні вікна, низькі меблі. Зали старого Клермонту від підлоги до стелі прикрашені чорно-білими родинними світлинами, малюнками з зображеннями собак, книжковими полицями та дідусевою колекцією карикатур з журналу «Нью-Йоркер».

Зали нового Клермонту скляні з одного боку і порожні з іншого.

Дідусь прочиняє двері чотирьох гостьових кімнат нагорі. У них тільки ліжка та широкі низькі комоди. На вікнах легкі фіранки, які пропускають світло в кімнату. На ліжках прості покривала вишуканих відтінків блакитного та коричневого, без візерунків.

Дитячі кімнати трохи веселіші. У кімнаті Тафта на підлозі поле для бакуганів [17] Ігри за сценарієм китайського мультфільму «Бакуган». , футбольний м’яч, книжки про чарівників та сиріт.

Ліберті та Бонні принесли журнали та MP3-плеєр. У них стоси книжок про мисливців за привидами, психологію й небезпечних янголів. Їхній комод заставлений косметикою та пляшечками парфумів. У кутку тенісні ракетки.

Спальня дідуся найбільша, і з неї найкращий вид. Він запрошує мене увійти і показує мені ванну кімнату з ручками в душовій. Ручками, які прикріплюють для старих, щоб вони не впали.

– Де твої карикатури? – запитую я.

– Усе вирішував дизайнер.

– Як щодо подушок?

– Щодо чого?

– У тебе були такі подушки. З вишитими собаками.

Він хитає головою.

– А рибу ти залишив?

– Яку, рибу-меч, чи що?

Ми йдемо сходами на перший поверх. Дідусь рухається повільно, я за ним.

– Я зробив тут усе по-новому, – просто відповідає він. – Старе життя минуло.

Він прочиняє двері до свого кабінету. Він такий само строгий, як і весь будинок. Посеред великого столу стоїть лептоп. Велике вікно виходить на японський сад. Стілець. Етажерка на всю стіну, цілком порожня.

Тут чисто і просторо, але не по-спартанськи, оскільки всі речі дорогі.

У цьому плані дідусь більше схожий на маму, ніж на мене. Він стер своє старе життя, витрачаючи гроші на нове.

– А де молодий чоловік? – раптом питає дідусь. Обличчя його стає відстороненим.

– Джонні?

Він хитає головою.

– Ні, ні.

– Ґет?

– Так, молодий чоловік. – На мить він хапається за стіл, ніби от-от знепритомніє.

– Дідусю, з тобою все гаразд?

– Так, добре.

– Ґет у Каддлдауні з Міррен та Джонні.

– Я обіцяв йому одну книжку.

– Але тут майже немає твоїх книжок.

– Досить казати мені, чого тут немає! – кричить дідусь, раптом набувши сили.

– З тобою все гаразд? – Це тітка Керрі стоїть у дверях.

– Усе гаразд, – запевняє він.

Тітка Керрі кидає погляд на мене і бере дідуся під руку.

– Ходімо. Обід готовий.

– Ви змогли заснути вчора? – питаю я тітку, коли ми прямуємо на кухню. – Джонні прокидався минулої ночі?

– Не розумію, про що це ти, – відказує вона.

КУХАРІ КУПУЮТЬ ПРОДУКТИ й готують їжу, але меню планують тітки. Сьогодні у нас у їдальні холодна смажена курка, томатно-базиліковий салат, камамбер, багет і суничний лимонад. Ліберті показує мені картинки симпатичних хлопчиків у журналах. Бонні читає книгу «Колективні появи привидів: міфи та реальність». Тафт і Вілл намагаються вмовити мене покатати їх на банані, прив’язавши його до моторного човна.

Мама каже, що, поки я п’ю ліки, мені не можна керувати човном.