Эмили Локхарт - Ми були брехунами

– Ага.

– Я божеволіла від неї.

– Одного разу ти мене навіть нею побила.

– Ти на це заслуговувала! – Міррен щасливо підстрибує. – Вона в Уїндермірі?

– Що? Ні. Я надіслала її поштою, – кажу я. – Минулого року.

Міррен дивиться на мене, насупивши брови.

– Я її не отримувала, Кейденс.

– Хтось розписався за пакунок. Може, твоя мама запхала її до шафи, не розпаковуючи?

Я жартую взагалі-то, але Міррен киває.

– У неї якась параноя. Типу вона постійно миє й миє руки. Змушує Тафта і близнючок теж це робити. Вона миє все так, ніби в раю є спеціальне місце для тих, у кого на кухні бездоганно чиста підлога. А ще вона багато п’є.

– Моя мама – теж.

Міррен киває.

– Нестерпно це бачити.

– Я пропустила щось цікаве на вечері?

– Я не пішла. – Міррен ступає на дерев’яну стежку, що веде від Каддлдауну до маленького пляжу. Я йду за нею. – Я ж казала тобі, що цього літа там не з’явлюся. А чому ти не прийшла?

– Мені було погано.

– Так, ми знаємо про твої мігрені, – каже Міррен. – Тітки це обговорювали.

Я здригаюся.

– Тільки не треба мене жаліти, добре? Ніколи. Мені від цього гидко.

– А ліки ти не пила?

– Вони мене вирубили.

Ми дійшли до маленького пляжу. Обидві босі ступили на вологий пісок. Міррен торкнулася панцира краба, який давно помер.

Я хочу розповісти їй про те, що мою пам’ять пошматовано, що в мене черепно-мозкова травма. Я хочу розпитати її про все, що відбувалося п’ятнадцятого літа, попросити її переказати мені всі історії, про які мама не хоче говорити або яких просто не знає. Але от вона, Міррен. Така промениста. Я не хочу, щоб їй було ще дужче мене шкода.

До того ж я досі розлючена через ті мейли, на які вона не відповідала, і через цю загублену Барбі, хоча я певна, що загубила її не вона.

– А Джонні та Ґет у Ред-Ґейті чи вони сплять у Каддлдауні? – питаю я.

– У Каддлдауні. Боже, вони такі нечупари. Це як жити з гоблінами.

– То нехай тоді повертаються в Ред-Ґейт.

– Нізащо, – сміється Міррен. – А ти – більше ніякого Уїндерміру, гаразд? Житимеш з нами?

Я хитаю головою. Мама сказала «ні». Я питала у неї вранці.

– Ну ж бо, вона має дозволити тобі.

– Вона нависає наді мною, відтоді як я захворіла.

– Але ж це вже майже два роки.

– Так. Вона спостерігає навіть, як я сплю. До того ж вона прочитала мені лекцію про те, що ми з дідусем та малечею родичі. Що я маю спілкуватися з ріднею. Посміхатися їм.

– Яка маячня! – Міррен показує мені жменю маленьких фіолетових камінців, які вона назбирала. – Тримай.

– Ні, дякую.

Я не хочу нічого, в чому не маю потреби.

– Будь ласка, візьми, – просить Міррен. – Я пам’ятаю, як ти завжди вишукувала фіолетові камінці, коли ми були малі.

Вона простягає мені руку, долонею догори.

– Я хочу якось загладити свою провину. За Принцесу Баттерскотч. Та за електронні листи, – додає вона. – Я хочу дати тобі щось, Кейді.

– Ну добре, – кажу я. Складаю долоні і дозволяю Міррен пересипати мені камінці. Я зберігаю їх у передній кишені свого светра з відлогою.

– Я люблю тебе! – кричить вона. Потім повертається і горлає в бік моря: – Я люблю свою двоюрідну сестру Кейденс Синклер-Істмен!

– Чи не занадто? – Це Джонні тупотить по сходах босими ногами, вдягнений у стару фланелеву піжаму в тоненьку смужку. У нього напівкруглі чорні окуляри та сонцезахисний крем на носі, як у охоронця.

У Міррен псується настрій, але лише на хвильку.

– Я висловлюю свої почуття, Джонні. Оце й означає бути живою і теплою людською істотою. Второпав?

– Ну гаразд, жива і тепла людська істото, – каже він, легенько поплескуючи її по плечу. – Але не обов’язково робити це так голосно і так рано. У нас усе літо попереду.

Вона закопилює нижню губу.

– Кейді приїхала лише на чотири тижні.

– Я не можу напитися з вами з самого ранку, – говорить Джонні. – Я ще не пив свого модного чаю. – Він нахиляється і заглядає в кошик для білизни, що стоїть біля мене. – Що там?

– Рослинні візерунки. І мої старі малюнки.

– Але чому? – Джонні сідає на камінь, і я вмощуюся поряд з ним.

– Я роздаю речі, – відповідаю я. – З вересня. Пам’ятаєш, я надіслала тобі смугастий шалик?

– А, ага.

Я розповідаю, як роздаю речі, знаходячи їм кращий дім, людям, яким вони можуть стати в пригоді. Я говорю про благодійність і засуджую мамину любов до накопичення.

Мені хочеться, щоб Джонні та Міррен зрозуміли мене. Я не якась божевільна з дивними нападами болю. Я контролюю своє життя. Я живу за власними принципами. Я дію і жертвую.