Эмили Локхарт - Ми були брехунами

Я знаходжу пігулки і вимикаю світло.

– Кейденс! – кличе мама з коридору. – Час іти на вечерю в Клермонт.

Я не можу піти.

Я не можу. Я не піду.

Мама обіцяє мені каву, яка допоможе не заснути через ліки. Нагадує, як довго я не бачилася з тітками, і про те, що малі – мої двоюрідні брати і сестри, врешті-решт. У мене є родинні обов’язки.

А я відчуваю лише, як розколюється череп і біль сновигає в моєму мозку. А решта – лише фон. Нарешті вона йде. Без мене.

ГЛИБОКОЇ НОЧІ будинок дзеленчить – саме це і налякало Тафта в Каддлдауні. Тут у всіх будинках таке відбувається. Вони старі, а острів атакують морські вітри.

Я намагаюся заснути. Безрезультатно.

Я спускаюся на ґанок. Голова вже не болить.

Стежкою йде тітка Керрі, вона віддаляється від мене, на ній нічна сорочка та черевики на овечій вовні. Вона видається худорлявою – адже її ключиці й вилиці стирчать.

Вона повертає на дерев’яну стежку, яка веде у Ред-Ґейт.

Я сиджу і спостерігаю за нею. Вдихаю нічне повітря, слухаю шурхіт хвиль. За декілька хвилин тітка знову опиняється на стежці біля Каддлдауну.

– Кейді, – каже вона, зупинившись і схрестивши руки на грудях, – тобі вже краще?

– Пробачте, я пропустила вечерю, – кажу я. – Голова дуже боліла.

– Вечері тут будуть щовечора, ціле літо.

– Не можете заснути?

– О, знаєш… – Керрі чухає шию. – Я не можу заснути без Еда. Смішно, так?

– Та ні.

– Вирішила оце походити. Корисна вправа. Ти бачила Джонні?

– Не серед ночі.

– Він часом встає, коли мені не спиться. Ти бачиш його?

– Я можу глянути, чи горить у нього світло.

– Віллу сняться такі моторошні жахіття. Він кричить і прокидається, і тоді я вже не можу заснути.

Я тремчу у своєму светрику.

– Хочете ліхтарик? – питаю я. – Усередині є.

– О ні, я люблю темряву.

І вона знову плентається на пагорб.

MАМА В НОВОМУ КЛЕРМОНТІ з дідусем. Я бачу їх крізь розсувні двері.

– Уже прокинулась? – каже мама, коли я заходжу. – Тобі краще?

На дідусеві картатий халат. На мамі – сарафан, прикрашений маленькими рожевими лобстерами. Вона готує еспресо.

– Хочеш скони [16] Невеличкі хлібці швидкого приготування із вівсяного, пшеничного чи ячмінного борошна, масла та розрихлювача, часто з додаванням фруктів. ? Кухар підсмажив бекон. Можеш взяти в теплій шухляді.

Мама перетинає кухню і впускає в дім собак. Бош, Ґрендел і Поппі метляють хвостами й пускають слину. Мама нахиляється і витирає їм лапи вологою ганчіркою, а потім замислено проводить нею по підлозі там, де лишилися сліди від їхніх лап. Собаки сидять недоладно і мило.

– А де Фатіма? – питаю я. – Де Принц Філіп?

– Їх немає, – каже мама.

– Що?

– Будь чемна з нею, – каже дідусь. Він повертається до мене. – Вони нещодавно померли.

– Удвох?

Дідусь кивнув.

– Як шкода.

Я сідаю за стіл поряд з ним.

– Вони страждали?

– Недовго.

Мама ставить на стіл тарілку малинових сконів і тарілку бекону. Я беру скон і намащую на нього масло й мед.

– Колись вона була маленькою білявою дівчинкою. Уся наскрізь справжня Синклер, – жаліється дідусь мамі.

– Ми говорили про моє волосся, коли ти приїздив до нас, – нагадую йому. – Я й не сподівалася, що тобі сподобається. Дідусі такого не люблять.

– Але ж ти мати. Ти маєш змусити Міррен повернути все, як було, – каже дідусь мамі. – Що сталося з маленькими білявими дівчатами, які бігали тут туди-сюди?

Мама зітхає.

– Ми виросли, тату, – говорить вона. – Ми виросли.

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: ДИТЯЧА ТВОРЧІСТЬ, рослинні візерунки.

Я приношу кошик для білизни з Уїндерміру в Каддлдаун. Міррен зустрічає мене на ґанку, стрибаючи довкола.

– Як круто бути на острові! – каже вона. – Не вірю, що я знову тут.

– Але ж ти була тут минулого літа.

– То було не те. Не вистачало нашої літньої ідилії. Тривало будівництво Нового Клермонту. Усі поводилися якось жалюгідно, а я чекала на тебе, але ти так і не приїхала.

– Я ж казала тобі, що поїду в Європу.

– О так, я знаю.

– Я багато писала тобі. – Мої слова звучать докірливо.

– Ненавиджу мейли! – вигукує Міррен. – Я читаю їх усі, але не злися, що не відповідаю. Для мене це як домашка – набирати текст, втикаючи у комп’ютер чи телефон.

– Ти отримала мою ляльку?

Міррен обіймає мене.

– Я так сумувала за тобою. Так сильно, що ти не повіриш.

– Я надіслала тобі Барбі. Ту, з довгим волоссям, за яку ми билися колись.

– Принцесу Баттерскотч?