Эмили Локхарт - Ми були брехунами

– А в мене є хлопець. Його звуть Дрейк Лоґґергед, – каже Міррен. – Він, як і я, вступатиме до Помони. У нас були статеві стосунки, але завжди захищені. Щотижня він приносить мені жовті троянди, і в нього гарні м’язи.

Джонні захлинається чаєм. Ми з Ґетом сміємось.

– Дрейк Лоґґергед? – перепитує Джонні.

– Так, – підтверджує Міррен. – А що смішного?

– Та ні, нічого.

Джонні хитає головою.

– Ми зустрічаємося вже п’ять місяців, – продовжує Міррен. – Цього літа він їде в «Аутворд Баунд» [15] Міжнародна організація, що сприяє персональному зростанню і розвитку соціальних навичок через походи та експедиції. , а отже, матиме ще кращі м’язи, коли ми побачимося знов.

– Ти що, жартуєш? – питає Ґет.

– Хіба що трішки, – відповідає Міррен. – Але я його люблю.

Я стискаю її руку. Я щаслива, що вона у когось закохана.

– Пізніше я обов’язково розпитаю тебе про сексуальні стосунки, – попереджаю її.

– Ага, коли хлопців тут не буде, – каже вона. – Я розповім тобі все-все.

Ми ставимо чашки і спускаємось на маленький пляж. Знімаємо взуття і перебираємо пісок пальцями ніг. У ньому трапляються маленькі гострі мушлі.

– Я не йду на вечерю в Новий Клермонт, – рішуче заявляє Міррен. – І на сніданок теж. Не цього року.

– А чому? – питаю я.

– Не витримую всього цього, – пояснює вона. – Тіток. Малих. Дідуся. Знаєш, він, здається, з’їхав з ґлузду.

Я киваю.

– Забагато цієї «родинності». Я хочу просто радіти з вами ось тут, – каже Міррен. – У тому новому холодному будинку не хочеться зависати. Їм і без мене там добре.

– Згоден, – каже Джонні.

– І я, – каже Ґет.

І тут я розумію, що вони й до мого приїзду це обговорювали.

МІРРЕН ТА ДЖОННІ заходять у воду, прихопивши маски, трубки й ласти. Вони плавають туди-сюди, шукаючи лобстерів. Можливо, на маленькому пляжі є тільки медузи та краби, але ми однаково завжди плаваємо тут з масками і трубками.

Ґет сидить поряд на розписній клаптиковій ковдрі. Ми мовчки спостерігаємо за Джонні та Міррен. Я не знаю, як з ним говорити.

Я кохаю його.

Але він такий телепень.

Не треба було його кохати. Я почуваюся тупо через те, що досі його кохаю. Треба його забути.

Можливо, він і досі вважає мене гарною. Навіть із цим новим волоссям та колами під очима. Можливо.

М’язи на його спині проступають крізь футболку. Ніжна мушля його вуха, вигин шиї з родимкою на ній. Білі півмісяці на нігтях. Після довгої розлуки я напуваюся його присутністю.

– Не дивись на мої трольські ноги, – раптом каже Ґет.

– Що???

– Вони жахливі. Якось уночі в мою кімнату забрався троль, забрав мої нормальні ноги, а мені лишив оці ратиці.

Ґет ховає ноги під ковдрою, щоб я їх не бачила.

– Тепер ти знаєш правду.

Я відчуваю полегшення від того, що ми говоримо про якісь дурниці.

– То взувай туфлі.

– Я не ношу туфлі на пляж.

Він витягає ноги з-під ковдри. Вони виглядають нормально.

– Поки я не знайшов того троля, мушу поводитися, ніби все гаразд. А потім я вб’ю його і заберу назад свої ноги. У тебе є зброя?

– Ні.

– Ну ж бо.

– Е-е-е… В Уїндермірі є кочерга.

– Добре. Щойно побачимо троля, приб’ємо його твоєю кочергою.

– Ну, якщо ти наполягаєш.

Я відкидаюся на ковдру, закриваю очі зігнутою в лікті рукою. На хвильку западає тиша.

– До речі, тролі – нічні створіння, – додаю я.

– Кейді, – шепоче Ґет.

Я повертаю голову, щоб глянути йому у вічі.

– А?

– Я думав, а що, як я ніколи тебе не побачу?

– Що?

Він так близько, що ми могли б поцілуватись.

– Я думав, що як ми ніколи не побачимось? Після всього, що сталося, після того, як ти пропустила минуле літо.

«Чому ж ти не написав? – хочеться спитати мені. – Чому не телефонував мені весь цей час?»

Він торкається мого обличчя.

– Я дуже радий, що ти тут.

– А я рада, що мені вдалося приїхати.

Я не знаю, що відбувається між нами. Справді не знаю. Він такий телепень.

– Дай мені руку, – просить Ґет.

Я не впевнена, чи хочу.

Хоча ні, я впевнена, що хочу.

Його шкіра тепла, вкрита піщинками. Наші пальці переплітаються, ми заплющуємо очі проти сонця. Ми просто собі лежимо. Тримаючись за руки. Він гладить мою долоню великим пальцем, так само як і два літа тому, під зорями.

І я тану.

СТІНИ МОЄЇ КІМНАТИ в Уїндермірі пофарбовані в кремовий, з дерев’яними панелями. На ліжку – зелена клаптикова ковдра. На підлозі – плетений килимок, з тих, що зазвичай можна побачити в якомусь приміському готелі.