Эмили Локхарт - Ми були брехунами

У морі здіймається хвиля, вона вистрибує з глибини, як кит, нависає наді мною. Моє горло стискає спазм, дихання перехоплює. Кров б’є мені в голову. Я тону.

На мить мені стає так сумно, так невимовно сумно від думки про старий клен з гойдалкою. Ми ніколи не казали дереву про те, як любимо його. Не дали йому імені, нічого не зробили для нього. Воно могло б іще пожити.

Мені холодно, так холодно.

– Кейденс? – Мама нахиляється наді мною.

Я хапаюся за її руку.

– Опануй себе, – шепоче вона. – Зараз же.

– Що?

– Ти можеш. Ти мусиш.

Ну добре, добре, це було всього лише дерево.

Просто дерево з гойдалкою, яке я дуже любила.

– Не влаштовуй сцен, – шепоче мама. – Вдихни і сядь.

І я роблю, як вона каже, щойно мені стає сил, як я, власне, і завжди робила.

Тітка Керрі, намагаючись переключити мою увагу, жваво розповідає:

– Новий садок гарний, просто до нього потрібно звикнути, – говорить вона. – Тут є де посидіти із коктейлем. Тафт та Вілл відшукують незвичайні камені.

Вона повертає човна до берега, і раптом я помічаю, що мої Брехуни чекають на мене не на причалі, а біля побитого морем і вітром паркану вздовж кільцевої стежини.

Міррен стоїть на підніжці паркану, радісно махаючи, волосся розвіває вітер.

Міррен. Вона цукор. Вона цікавість і дощ.

Джонні стрибає вгору і вниз, час від часу роблячи колесо. Джонні. Він – енергія. Успіх і невловимість.

Ґет, мій Ґет, колись-мій-Ґет, – він теж прийшов мене зустрічати. Він стоїть трохи віддалік паркану, на скелястому пагорбі, який веде у Клермонт. Він щось семафорить мені руками, малюючи в повітрі складні візерунки, ніби я маю зрозуміти його секретний код. Він – сподівання й ентузіазм. Амбіції й міцна кава.

Ласкаво просимо додому, кажуть вони. Ласкаво просимо.

БРЕХУНИ НЕ ВИХОДЯТЬ на причал, коли ми підпливаємо. Не виходить ні тітка Бесс, ні дідусь. Сама лише малеча: Тафт, Ліберті та Бонні.

Хлопці, їм обом по десять, штурхають одне одного й постійно б’ються. Тафт підбігає і хапає мене за руку. Я беру його на руки і кружляю. Він навдивовижу легкий, наче його вкрите веснянками тіло не людське, а пташине.

– Тобі вже краще? – питаю я.

– У нас купа морозива в морозилці! – горлає він. – Трьох видів!

– Агов, Тафте. Коли ти дзвонив мені вчора, був дуже засмучений.

– Ні.

– Так.

– Міррен почитала мені книжку, і я пішов спати. Чи й не чи.

Я куйовджу його медове волоссячко.

– Це просто будинок. Будинки часто здаються страшними вночі, але вранці вони знов привітні.

– Але ми однаково не ночуємо в Каддлдауні. Ми переїхали до дідуся в Новий Клермонт.

– Справді?

– Так, але ми мусимо бути охайними і не поводитися як ідіоти. Ми вже перенесли речі. А Вілл знайшов трьох медуз та мертвого краба на великому пляжі. Хочеш подивитися?

– Авжеж.

– Краб у нього в кишені, а от медузи у відрі з водою, – каже Тафт і тікає.

Ми з мамою прямуємо островом до Уїндерміру – короткий шлях брукованою деревом стежиною. Близнючки допомагають із валізами.

Дідусь і тітка Бесс на кухні. У вазах на кухонній стійці – польові квіти, а тітка Бесс тре чисту мийку йоржиком «Брілло» [14] Йоржик зі сталі та вовни, насичений милом. , поки дідусь читає «Мартас-Він’ярд Таймс».

Бесс – м’якіша і світліша за своїх сестер, та все ж вони з одного тіста. На ній білі джинси й синій бавовняний топ та діамантові прикраси. Вона знімає гумові рукавички, цілує маму й обнімає мене так довго і так міцно, ніби через обійми намагається передати мені якусь таємну інформацію. Вона пахне біли`зною и вином.

Дідусь встає, але не підходить, поки Бесс обіймає мене.

– Привіт, Міррен, – каже він радісно. – Радий бачити тебе.

– З ним часто таке, – пояснює тітка Керрі мені та мамі. – Називає інших людей «Міррен».

– Я знаю, що вона не Міррен, – каже дідусь.

Дорослі гомонять між собою, а я лишаюсь із близнючками. Вони мають дещо дивний вигляд у літніх сукнях та кроксах. Їм майже по чотирнадцять. Їхні ноги – міцні, як у Міррен, і такі ж блакитні очі, але обличчя – менші.

– У тебе чорне волосся, – помічає Бонні. – Ти як мертвий вампір.

– Бонні! – ляскає її Ліберті.

– Тобто не мертвий, бо всі вампіри вже і так мертві, – додає Бонні. – У них кола під очима і бліда шкіра, як от у тебе.

– Будь чемна з Кейді, – шепоче Ліберті. – Мама ж просила.

– А я і так чемна. Більшість вампірів просто сексі-пексі. Це ж усі знають.

– Я вже казала тобі, що не хочу слухати жахливчики цього літа, – каже Ліберті. – Досить і того, що було минулої ночі.