Эмили Локхарт - Ми були брехунами

«Ти була тут два роки тому, – кажу я собі. – Саме в цій кімнаті, щоночі. Саме в цій кімнаті, щоранку».

Скоріше за все, ти читала, грала на айпаді, добирала одяг. Що з цього ти пам’ятаєш?

Нічого.

Вишукані рослинні візерунки прикрашають стіни, а ще є мої малюнки: акварель із кленом, який схилявся над клермонтською галявиною, і два ескізи олівцями: на одному – бабуся з собаками Принцом Філіпом і Фатімою, а на другому – мій тато. Я витягаю із шафи плетений кошик для білизни, знімаю всі картинки і ховаю в кошик.

Полиця заставлена книжками – здебільшого фентезі й підлітковою літературою, якими я захоплювалася кілька років тому. Історії для дітей, які я читала вже сто разів. Я витягаю їх і складаю в коридорі.

– Ти вже книжки роздаєш? Ти ж наче любиш книжки, – зауважує мама. Вона виходить із кімнати, вдягнена до вечері. Губи нафарбовані.

– Їх можна віддати до якоїсь бібліотеки на Він’ярді, – кажу я. – Або у «Гудвілл».

Мама нахиляється і продивляється корінці.

– «Зачароване життя» ми читали разом, пам’ятаєш?

Я киваю.

– І ось цю теж. «Дев’ять життів Крістофера Чанта». Коли тобі було вісім. Тобі хотілося читати все підряд, але ти ще не навчилася як слід, тож я годинами читала вам: тобі й Ґету.

– А Джонні та Міррен?

– Вони були непосидющі. Не хочеш залишити ці?

Вона простягає руку, щоб погладити мене по щоці. Я відхиляюся.

– Я хочу, щоб мої речі знайшли собі кращий дім, – пояснюю їй.

– Я сподівалася, що на острові ти поводитимешся інакше.

– Але ж ти позбавилася всіх татових речей. Ти купила нову канапу, нові тарілки, нові прикраси.

– Кейді.

– Нічого в нашому домі більше не нагадує про нього, крім мене. Чому ти маєш право викреслити з життя мого батька, а я не маю права…

– Викреслити себе? – закінчує мама.

– Хтось міг би їх почитати, – обриваю я, вказуючи на книжки. – Може, комусь вони справді потрібні. Тобі не хочеться зробити людям добро?

Цієї миті в коридор, штовхаючись, забігають собаки і скупчуються навколо нас, облизуючи руки, метляючи волохатими хвостами по колінах.

Ми з мамою мовчимо.

Нарешті вона каже:

– Можеш вештатися маленьким пляжем, чи що ти там робила вдень. Можеш роздавати книжки, якщо точно цього хочеш. Але за годину я чекаю тебе на вечерю в Клермонті, і не забудь усмішку для дідуся. Це не обговорюється. Виправдання не приймаються. Ти мене зрозуміла?

Я киваю.

У МЕНЕ ЛИШИВСЯ БЛОКНОТ з тих років, коли ми з Ґетом закохалися в папір у клітинку. Ми малювали і малювали на ньому, заповнюючи маленькі квадратики кольором, – так виходили пікселізовані портрети.

Я знаходжу ручку і записую все, що пам’ятаю з літа номер п’ятнадцять. Смори, океан. Горище, втручання.

Рука Міррен з облупленим золотавим лаком, вона тримає каністру пального для моторних човнів.

Мама, її напружене обличчя, її запитання: «Ви пірати Карибського моря?»

Ноги Джонні, він збігає сходами до сараю для човнів.

Дідусь, він сперся на дерево, його обличчя освітлене відблисками вогнища.

І всі ми, четверо Брехунів, регочемо так, що паморочиться в голові.

Я залишаю окремий аркуш для нещасного випадку. Там буде те, що розповіла мені мама і про що я здогадуюсь сама. Напевне, я пішла поплавати на маленький пляж. Забилася головою об скелю. Напевне, мені вдалося якось дістатися берега. Тітка Бесс і мама дали мені чаю. В діагнозі було записано: «Переохолодження, проблеми з дихальними шляхами та черепно-мозкова травма», яку, до речі, так і не виявило жодне обстеження.

Я прикріплюю аркуші над ліжком. Наклеюю стікери з запитаннями. Чому я пішла купатися сама вночі?

Де був мій одяг?

Чи справді я пошкодила голову у воді, чи зі мною трапилося щось інше? Що, як мене хтось ударив до того? Чи була я жертвою злочину?

Що сталося між мною та Ґетом? Ми посварилися? Я образила його? Він розлюбив мене і повернувся до Ракель?

Я вирішую, що все, що дізнаюся впродовж наступних чотирьох тижнів, запишу тут, над ліжком в Уїндермірі.

Я спатиму під записами і вивчатиму їх щоранку.

І тоді, можливо, з пікселів постане загальна картина.

ЗА СПИНОЮ В МЕНЕ вже певний час стоїть відьма, чатуючи на моменти слабкості. В руках у неї – статуетка гусака зі слонової кістки. На ній викарбувані вишукані візерунки. Я кручу її і милуюся, аж раптом вона розмахує нею із приголомшливою силою. Вона влучає мені в чоло, пробиваючи в ньому дірку. Я чую, як хрустить кістка. Відьма знову замахується статуеткою і влучає мені по черепу над правим вухом. Завдає удар за ударом, поки крихти мого черепа не починають сипатися на ліжко, перемішуючись зі скалками її гарного колись гусака.