Эмили Локхарт - Ми були брехунами

Вона повертається до мене.

– Бонні схибилася на мертв’яках. Вона читає про них книжки, а потім не може заснути. Це дратує, коли живеш з нею в одній кімнаті.

Ліберті каже все це, уникаючи мого погляду.

– Я говорила лише про волосся, – пояснює Бонні.

– Але ж не обов’язково казати, що вона схожа на труп!

– Усе гаразд, – запевняю я Бонні. – Мене, власне кажучи, абсолютно не хвилює твоя думка. Тож усе добре.

УСІ РУШАЮТЬ У НОВИЙ КЛЕРМОНТ, лишивши нас із мамою вдвох розбирати валізи. Я швидко дістаю речі зі своєї сумки і шукаю Брехунів.

Раптом усі вони, як цуцики, збираються навколо мене. Міррен хапає мене і крутить. Джонні хапає Міррен, Ґет хапає Джонні, і всі ми хапаємо одне одного і стрибаємо. Роз’єднавши нарешті руки, ми йдемо у Каддлдаун.

Міррен базікає про те, як чудово, що Бесс і малеча живуть цього року з дідусем. Йому потрібно, щоб хтось був поряд. До того ж Бесс настільки одержима чистотою, що з нею просто неможливо бути поряд. До того ж – і це, певно, найважливіше – Каддлдаун тепер у повному розпорядженні Брехунів. Ґет каже, що зараз приготує гарячого чаю і що гарячий чай – його нова пристрасть. Джонні каже, що Ґет – пафосний бовдур. Ми йдемо за Ґетом на кухню. Він вмикає чайник.

Навколо мене – коловорот їхніх розмов і дружніх суперечок, усе так само, як у старі добрі часи. Проте Ґет майже не дивиться на мене.

А я ж не можу відвести від нього очей.

Він такий гарний. Такий рідний. Я знаю його достоту – дужку його нижньої губи, силу його плечей. Те, як він заправляє футболку в джинси лише наполовину, і що його взуття стоптане на п’ятках, і як він торкається свого шраму над бровою, навіть не розуміючи, що робить це.

Я така сердита на нього. Я така рада його бачити.

Він напевне змінився, виріс, як змінюється будь-яка нормальна людина. На відміну від мене, він не сидів два роки у шкаралупі мігреней і жалю до себе. Він гуляв Нью-Йорком із дівчатами в балетних пачках, водив їх у китайські ресторанчики та на концерти. Навіть якщо він не з Ракель, то у нього є інша дівчина. Чи навіть три.

– У тебе новий колір волосся, – каже Джонні.

– Ага.

– Але тобі личить, – додає Міррен солодким голосом.

– Вона така висока, – каже Ґет, копирсаючись у коробках з чаєм: «Зелений із жасмином», «Англійський сніданок» і таке інше. – Кейді, хіба ти була така висока?

– Це називається «вирости». Я не винна.

Два літа тому Ґет був на кілька дюймів вищий за мене. Тепер ми майже однакового зросту.

– Та рости, я ж тільки за, – каже Ґет, не дивлячись мені у вічі. – Просто не виростай вищою за мене.

Що це – він фліртує?

Так.

– От Джонні дозволяє мені лишатися найвищим, – продовжує Ґет. – Не робить з цього діла.

– Ага, ніби в мене є вибір, – реве Джонні.

– Вона та сама наша Кейді, – говорить Міррен, проявляючи відданість. – Напевне, ми теж видаємося їй інакшими.

Але ні. Вони такі самі. На Ґеті та сама стара зелена футболка, що й позаминулого літа. Та сама вдавана посмішка, та сама манера нахилятися вперед, той самий трагічний ніс.

Джонні широкоплечий, у джинсах і картатій сорочці, заношеній до того, що її краї розтріпалися на китиці; обкусані нігті, коротко підстрижене волосся.

Міррен – як з полотен прерафаелітів, з цим її квадратним синклерівським підборіддям. Довге густе волосся зібране на маківці, на ній верх від купальника і шорти.

Це заспокоює. Як же я їх люблю.

Чи буде для них важити те, що я не можу навіть приблизно згадати, що зі мною сталося? Я забула так багато з того, що було п’ятнадцятого літа. Цікаво, чи говорили про мене тітки.

Я не хочу, щоб вони вважали мене хворою. Чи що мій мозок не працює.

– Розкажи про коледж, – каже Джонні. Він сидить на кухонній стійці. – Куди будеш вступати?

– Цього року нікуди.

Цієї правди я не можу уникнути. Я здивована, що вони досі не знають.

– Що?

– Чому?

– Я не закінчила школу. Забагато пропустила через лікування.

– Кепсько! – волає Джонні. – Це жах! А не можна наздогнати все в літній школі?

– Так, але тоді я не приїхала б сюди. До того ж краще подавати документи на вступ, ретельно пройшовши всю програму.

– Що ти вивчатимеш? – питає Ґет.

– Давайте змінимо тему.

– Але нам цікаво, – каже Міррен. – Усім нам.

– Ні, серйозно. Поговорімо про щось інше. Джонні, як у тебе на особистому фронті?

– Теж кепсько.

Я піднімаю брови.

– Коли ти такий гарний, як я, все йде не надто гладко, – саркастично відповідає Джонні.