Эмили Локхарт - Ми були брехунами

– Добре, – погоджується він.

– Не бійся старого дурного Каддлдауну, – кажу я. – Покажи йому, хто в домі хазяїн, а завтра побачимося.

Він кладе слухавку, не попрощавшись.

У ВУДС-ХОЛІ, портовому містечку, ми з мамою випускаємо ретриверів з машини і витягаємо валізи на причал, де на нас уже чекає тітка Керрі.

Керрі довго й міцно обіймає маму, а потім допомагає перенести валізи і собак на великий моторний човен.

– Ти красивіша, ніж будь-коли, – каже вона. – Яке щастя, що ти тут.

– О, припини.

– Я знаю, що ти хворіла, – звертається до мене тітка Керрі. Вона – найвища і найстарша з трьох сестер. На ній довгий кашеміровий светр. Біля кутиків рота – глибокі зморшки. Вона вдягла старовинні нефритові прикраси бабусі.

– О, нічого такого, з чим не впораються перкосет [12] Сильнодійне знеболювальне з комбінації наркотичних речовин. і чарка горілки, – кажу я.

Керрі сміється, та мама нахиляється до неї й каже:

– Вона не п’є перкосет. Вона п’є ліки, які не викликають звикання, їй лікар призначив.

Це неправда. Ті ліки, що не викликають звикання, не допомагають.

– Вона дуже схудла, – зауважує Керрі.

– Це все горілка. Я вживаю її замість їжі.

– Вона не може їсти, коли болить, – каже мама. – Від болю її нудить.

– Бесс спекла твій улюблений чорничний пиріг, – каже мені тітка Керрі.

Вона знов обіймає маму.

– Чогось ви раптом полюбили обійматися, – кажу я. – Раніше такого не було.

Тітка Керрі обіймає і мене. Вона пахне дорогими парфумами з відтінком лимону. Давно ми не бачилися.

Дорога від гавані до острова холодна і мерехтлива. Я сиджу на кормі човна, а мама з тіткою стоять за кермом. Я занурюю руку у воду. Вода бризкає на плащ, просочує брезент.

Незабаром я побачу Ґета.

Ґет, мій-не мій Ґет.

Будинки. Малечу, тіток, Брехунів.

Я почую ячання чайок, їстиму слампи, і пироги, і домашнє морозиво. Слухатиму глухий стукіт тенісних м’ячиків, гарчання ретриверів, луну власного дихання під час плавання з маскою і трубкою.

Ми розпалюватимемо вогнища, які пахнуть попелом.

Чи почуватимуся я як удома?

Невдовзі перед нами з’являються знайомі обриси Бічвуду. Першим я бачу Уїндермір з його численними загостреними схилами дахів. Та дальня кімната праворуч – мамина, он її світло-блакитні фіранки. Моє ж вікно виходить на суходіл.

Коли Керрі завертає за мис, я бачу присадкуватий, схожий на коробку Каддлдаун – найнижчу точку острова. Маленька, ніби зіткана з клаптиків, піщана бухточка притулилася внизу дерев’яних сходів.

Коли ми підпливаємо до західної частини острова, краєвид змінюється. Ред-Ґейт не дуже добре видно між дерев, але його червоний краєчок таки проглядає. Я бачу великий пляж, на який теж виходять дерев’яні сходи.

Клермонт розташований на найвищій точці острова, з нього на три боки видно море. Я витягаю шию, намагаючись роздивитися його милу башточку, але її немає. Дерев, які колись затіняли велике подвір’я на схилі, немає також.

Замість шестикімнатного вікторіанського будинку з круговою терасою та кухнею в стилі кантрі, замість будинку, де дідусь споконвіку жив щоліта, я бачу сучасну глянцеву будівлю, яка, мов пташка на жердинці, влаштувалася на скелястому пагорбі. З одного боку від неї – японський сад, з іншого – гола скеля. Ця будівля – скло і залізо. Холодна.

Керрі глушить мотор, і говорити одразу стає легше.

– Це Новий Клермонт, – каже вона.

– Минулого року то була просто коробка. Я не уявляла, як це у нього не буде газона, – зауважує мама.

– Це ти ще всередині не була. Стіни зовсім голі, а в холодильнику в батька лише яблука та шматок гаварті [13] 13 Напівтвердий сир із коров’ячого молока. .

– Відколи це він полюбив гаварті? Це не дуже добрий сир.

– Він не вміє купувати продукти. Джинні та Люсіль, нові кухарі, роблять лише те, що він накаже. Він їв самі тости з сиром. Але я склала великий список, і вони скупилися в Едгартауні. Тепер нам вистачить на кілька днів.

Мама тремтить.

– Добре, що ми тут.

Поки сестри говорять, я витріщаюся на новий будинок. Я знала, що дідусь робить ремонт, звісно. Вони з мамою обговорювали нову кухню, коли він приїздив до нас кілька днів тому. Холодильник, і морозильну камеру, і шухляду для підігріву, і полички для спецій.

Та я не розуміла, що він зніс старий дім. Що галявинки більше немає. Як і дерев, і зокрема великого клена, на якому висіла гойдалка з покришки. Тому клену було, напевне, із сотню років.