Эмили Локхарт - Ми були брехунами

– Ні, – каже дідусь, куйовдячи своє скошлачене волосся. – Але Бесс не хоче, щоб я сам керував моторним човном. Вона каже, я можу втратити орієнтацію.

– Мені теж не можна керувати човном.

– Я знаю, – відповідає він, подзенькуючи ключами. – Але Пенні та Бесс тут не боси. А я – так.

Ми вирішили поснідати в місті. Ми хочемо вивести човна з бічвудського доку, поки тітки нас не впіймали.

ЕДГАРТАУН – ІГРАШКОВЕ МОРСЬКЕ МІСТЕЧКО на острові Мартас-Він’ярд. Туди можна дістатися за двадцять хвилин. Усе воно в білому частоколі та в білих дерев’яних будиночках із заквітчаними дворами. У крамницях продається всіляке різне для туристів: морозиво, дорогий одяг, старовинні прикраси. З порту відчалюють човни – у риболовні рейси та на оглядові прогулянки.

Дідусь – такий, як був колись. Він тринькає гроші направо і наліво. Частує мене еспресо та круасанами в маленькій пекарні зі стільчиками біля вікна, потім намагається купити мені книжок у крамниці Едгартауна. Коли я відмовляюся, він лише хитає головою, почувши про мій проект «ВІДДАМ ЗАДАРМА», але не лається. Натомість він просить, щоб я допомогла йому вибрати подарунки для малих і книжку з квіткового дизайну для Джинні, покоївки. Ми робимо велике замовлення в «Мердікс Фадж» [18] Магазин домашніх солодощів за старовинними рецептами на острові Мартас-Він’ярд. : шоколад, волоські горіхи у шоколаді, арахісове масло та ванільну помадку. Прогулюючись галереєю, ми зустрічаємо дідусевого юриста, худорлявого сивого чолов’ягу на ім’я Річард Тетчер.

– Отже, це Кейденс Перша, – каже Тетчер, потискаючи мені руку. – Я багато чув про вас.

– Він займається нашою нерухомістю, – говорить дідусь замість пояснення.

– Перша онучка, – продовжує Тетчер. – Ніщо не зрівняється з цим відчуттям.

– До того ж має гарну голову на плечах, – каже дідусь. – Кров Синклерів дає про себе знати і через покоління.

Він завжди це робить – говорить заздалегідь заготованими фразами. «Ніколи не жалійся, нічого не пояснюй». «Ніколи не приймай відповіді „ні“». Але коли це стосується мене, я дратуюсь. Гарна голова на плечах? Узагалі-то моя голова збіса покалічена, про що свідчать численні діагнози, а половина крові у венах належить ненадійній гілці нашої родини – Істменам. Я не навчатимусь у коледжі наступного року, я покинула всі види спорту, якими колись займалася, і віднедавна не належу до жодного з клубів, частиною яких колись була. Більшість часу я під кайфом від знеболювального, і я навіть не бавлю своїх малих кузин. Та попри це обличчя дідуся сяє, коли він розповідає про мене, і, принаймні, сьогодні він знає, що я не Міррен.

– Вона схожа на вас, – зауважує Тетчер.

– Хіба ні? Але на відміну від мене вона гарна.

– Дякую, – кажу я. – Але щоб досягти більшої схожості, треба скошлатити мені волосся.

Від цих слів дідусь посміхається.

– Це від катання на човні, – пояснює він Тетчеру. – Забув капелюха.

– Він завжди скошлачений, – кажу я Тетчеру.

– Знаю.

Чоловіки прощаються, і, коли ми йдемо з галереї, дідусь бере мене під руку.

– Він добре подбав про тебе, – повідомляє він мені.

– Містер Тетчер?

Він киває.

– Але не кажи матері. Вона знову здійме паніку.

ДОРОГОЮ ДОДОМУ приходить згадка.

П’ятнадцяте літо, ранок. Початок липня. Дідусь саме готував еспресо на кухні Клермонту. Я – за столом, їла джем з підсушеним у тостері багетом. Ми були вдвох.

– Мені подобається той гусак, – сказала я, вказуючи на кремову статуетку, що стояла на буфеті.

– Він тут відтоді, як тобі, Міррен та Джонні виповнилося три, – пояснив дідусь. – Того року ми з Тіппер подорожували до Китаю. – Він прицмокнув. – Вона купила там багато витворів мистецтва. З нами був гід, мистецтвознавець.

Він підійшов до тостера і витягнув звідти хліб, який я вставила для себе.

– Ну! – запротестувала я.

– Ш-ш-ш, я дідусь, я можу брати тости, коли мені заманеться.

Він сів за стіл зі своїм еспресо і намастив на багет масло.

– Ця дівчина, яка зналася на мистецтві, провела нас по антикварних магазинах і допомогла зорієнтуватися на аукціонах, – сказав він. – Вона говорила чотирма мовами. Ти б на неї й уваги не звернула. Худенька китайська дівчина.

– Не кажи «китайська дівчина». Чуєш?

Він проігнорував мене.

– Тіппер купувала прикраси і вирішила придбати фігурки тварин для тутешніх будинків.

– Жаба в Каддлдауні з тієї ж серії?

– Звісно, жаба зі слонової кістки, – підтвердив дідусь. – І ще я точно знаю, що ми купили двох слонів.