Эмили Локхарт - Ми були брехунами

МАМА НЕ ПОМІТИЛА, що ми брали катер, але помітила пакунки з солодощами, які я дала Тафту й Віллу.

Знов і знов вона пиляє мене й пиляє. Читає мені моралі, але вони не цікаві.

Я не можу полишати острів без її дозволу. Я не можу полишати острів без нагляду дорослих.

На період вживання ліків я не маю права керувати моторним транспортом. Я ж не така тупа, як вдаю, правда?

Я кажу «пробач», яке мама так хоче почути. Потім біжу в Уїндермір і записую все, що пам’ятаю: перекусна, вітрячки, брудні ноги Міррен на дерев’яних сходах, подарована Ґетом книжка, – на папері в клітинку над ліжком.

НА ДРУГИЙ ТИЖДЕНЬ мого перебування на Бічвуді ми відкрили для себе дах Каддлдауну. Туди легко було забратися, і раніше ми не робили цього тільки тому, що для цього потрібно було лізти крізь вікно спальні тітки Бесс.

Уночі дах страшенно холодний, але вдень звідти чудовий вид на острів та море. З-понад дерев я бачу територію від Каддлдауну до Нового Клермонту з його садом. Крізь вікна на всю стіну я навіть бачу, що відбувається всередині багатьох кімнат на першому поверсі. Ред-Ґейт також частково видно, і в інший бік, повз Уїндермір і до бухти.

У перший день ми розкладаємо їжу на старій ковдрі для пікніків. Їмо португальський солодкий хліб і м’які сири з дерев’яних коробочок. Ягоди із зеленого картонного пакунка. П’ємо з пляшок холодний газований лимонад.

Ми вирішуємо приходити сюди щодня. Ціле літо. Цей дах – найкраще місце в світі.

– Якщо я помру, – кажу я, поки ми насолоджуємося пейзажем, – тобто, я хочу сказати, коли я помру, киньте мій попіл у воду на маленькому пляжі. Тоді ви, коли сумуватимете за мною, зможете залізти сюди, поглянути вниз і згадати, якою прекрасною я була.

– Або ж спуститися і поплавати в тобі, – докидає Джонні. – Якщо вже дуже засумуємо.

– Ой.

– Це ж ти хотіла розчинитися у воді на маленькому пляжі.

– Я лише мала на увазі, що мені тут подобається. Було б чудово, якби мій попіл було розвіяно тут.

– Так, – каже Джонні. – Було б чудово.

– Це погана розмова, – зауважує Міррен.

– Нормальна, – заперечує Джонні.

– А я не хочу, щоб мій попіл був тут, – вступає до розмови Ґет.

– А чому? – питаю я. – Ми б могли бути всі разом на маленькому пляжі.

– А малеча плавала б у нас! – волає Джонні.

– Як це все огидно! – гаркає Міррен.

– Я пісяв туди стільки разів, що гірше вже не буде, – каже Джонні.

– Фе!

– Ой, припини, усі туди пісяють!

– Я – ні, – ображається Міррен.

– І ти теж, – доводить Джонні. – Якщо вже після стількох років пісяння вода біля маленького пляжу не перетворилася на сечу, то трохи попелу її не зіпсує.

– Народ, а ви колись планували свій похорон? – питаю я.

– Тобто? – Джонні морщить носа.

– Ну пам’ятаєте, у «Томі Сойєрі», коли всі вважають Тома, і Гека, і цього, як його?..

– Джо Гарпера, – підказує Ґет.

– Так, люди вважають Тома, Гека та Джо Гарпера мертвими. Хлопці приходять на власний похорон і чують, як добре їх згадують мешканці їхнього міста. Відколи я це прочитала, я завжди думала про свій похорон. Про те, які там будуть квіти і де я хочу, щоб розвіяли мій попіл. І хвалебні промови, у яких йтиметься про те, якою трансцендентно-дивовижною я була і як здобула Нобелівську премію й олімпійську медаль.

– А в якому спорті ти взяла медаль? – питає Ґет.

– Може, у гандболі.

– А це олімпійський вид?

– Так.

– А ти хоча б у нього граєш?

– Ще ні.

– Тоді краще почати.

– Більшість людей планують свої весілля, – каже Міррен. – Я колись планувала весілля.

– Хлопці не мріють про весілля, – заперечує Джонні.

– Якби я виходила заміж за Дрейка, у нас була б купа жовтих квітів. Жовті квіти скрізь. І насичено-жовта сукня. Як звичайна весільна сукня, тільки жовта. А на ньому був би жовтий смокінг.

– Потрібно кохати когось дуже-дуже сильно, щоб вдягнути жовтий смокінг, – відповідаю я.

– Еге ж, – каже Міррен. – Але Дрейк зробив би це для мене.

– Я розкажу вам, чого я не хочу на своєму похороні, – пропонує Джонні. – Я не хочу, щоб купка нью-йоркських типів зі світу мистецтва, які мене навіть не знали, стояли наді мною в тупій приймальні.

– А я не хочу, щоб релігійні люди говорили про Бога, в якого я не вірю, – каже Ґет.

– Або щоб якісь фальшиві дівчата вдавали, що їм сумно, а потім фарбували губки в туалеті й поправляли волосся, – додає Міррен.

– Боже, – саркастично зауважую я, – ви говорите так, ніби похорон – це не весело.