Эмили Локхарт - Ми були брехунами

– Вони в Уїндермірі.

– А мавпи в Ред-Ґейті, – згадав дідусь. – Було чотири мавпи.

– Хіба слонова кістка – не контрабанда?

– Деінде так. Але її можна дістати. Бабуся любила слонову кістку. В дитинстві вона бувала в Китаї.

– Це бивні слона?

– Його чи носорога.

Ото був він, дідусь. Його сиве, досі густе волосся, глибокі зморшки, залишені днями вітрильництва. Важка нижня щелепа, як у легендарної зірки кінематографу.

– Можеш взяти собі, – каже він про статуетку.

Одне з його життєвих кредо: «Ніколи не приймай відповіді „ні“».

Життя за цим кредо завжди видавалося героїчним. Він повторював його, коли радив іти за своїми амбіціями. Коли заохочував Джонні спробувати підготуватися до марафону і коли я не отримала приз з читання в сьомому класі. Він повторював його, розповідаючи про свої бізнес-стратегії і про те, як добився бабусиної руки. «Я питав чотири рази, поки вона не сказала „так“, – нагадує він завжди, переказуючи одну з улюблених легенд родини Синклерів. – Я її дістав. Вона сказала „так“, аби я лише замовк».

Тепер, за сніданком, коли я спостерігаю за тим, як дідусь їсть мій тост, «не приймай відповіді „ні“» видається мені ставленням привілейованої персони, якій байдуже, чи не зачіпає вона чиїхось почуттів, допоки у дружини є милі статуетки, якими їй хочеться прикрасити літні резиденції.

Я підійшла і взяла гусака.

– Люди не повинні купувати слонову кістку. Адже не просто так це заборонено. Якось Ґет читав про…

– Не переповідай мені того, що читає цей хлопець, – обірвав мене дідусь. – Я в курсі. У мене є всі документи.

– Вибач. Та я просто подумала…

– Кейденс.

– Ти міг би виставити їх на аукціоні, а потім пожертвувати кошти на збереження природи.

– Тоді в мене не буде статуеток, Тіппер дуже цінувала їх.

– Але…

– Не вчи мене, що робити з власними грошима, Кейді! – гаркнув дідусь. – Вони мої, а не твої.

– Гаразд.

– Не тобі розповідати мені, як розпоряджатися своїми речами, зрозуміло?

– Так.

– Ніколи цього не роби.

– Зрозуміло, дідусю.

Мені хочеться схопити гусака і пожбурити через усю кімнату. Цікаво, чи розіб’ється він об камін? Чи розсиплеться на скалки?

Я стискаю руки в кулаки.

Ми вперше говорили про бабусю Тіппер, відколи вона померла.

ДІДУСЬ ЗАВОДИТЬ ЧОВЕН у гавань і прив’язує його.

– Ти досі сумуєш за бабусею? – питаю я його, коли ми йдемо в Новий Клермонт. – Бо я от сумую. Ми ніколи не говоримо про неї.

– Частина мене померла разом з нею, – каже він. – І це була краща моя частина.

– Ти так вважаєш? – питаю я.

– Я не знаю, що ще сказати, – відповідає дідусь.

Я ЗНАХОДЖУ БРЕХУНІВ у дворі Каддлдауну. На газоні розкидано тенісні ракетки, пляшки від напоїв, обгортки від їжі та пляжні рушники. Ці троє в чорних окулярах лежать на бавовняних ковдрах і їдять картопляні чіпси.

– Тобі вже краще? – цікавиться Міррен.

Я киваю.

– Нам тебе не вистачало.

Вони намастилися дитячою олійкою. Дві пляшечки з-під неї лежать на траві.

– А ви не боїтеся згоріти? – питаю я.

– Я більше не вірю в сонцезахисні креми, – каже Джонні.

– Він вирішив, що науковці заангажовані і що вся індустрія сонцезахисних кремів – лише трюк для заробляння грошей, – пояснює Міррен.

– А ти колись бачила сонячний опік? – питаю я. – Шкіра буквально вкривається пухирями.

– Це безглузда ідея, – погоджується Міррен. – Ми просто вже знудилися, та й усе.

При цьому вона намащує на руки дитячу олійку.

Я лягаю поряд із Джонні.

Відкриваю пакет картопляних чіпсів зі смаком барбекю. Витріщаюся на торс Ґета.

Міррен трохи читає вголос з книжки про Джейн Гудолл. Ми слухаємо якусь музику з мого айфону, динамік додає металевого звучання.

– Чому ж ти більше не віриш у сонцезахисні креми? – звертаюсь я до Джонні.

– Це все змова, щоб продати більше нікому не потрібного лосьйону.

– Угу.

– Я не згорю, – каже він. – От побачиш.

– То чому ж ти тоді намащуєшся дитячою олійкою?

– А, це не стосується експерименту. Мені просто подобається постійно бути якомога маснішим.

ҐЕТ ЗАСКОЧУЄ МЕНЕ в кухні за пошуками їжі. Її малувато.

– Наша остання зустріч теж була неоптимальною, – говорить він. – Там, у коридорі, кілька ночей тому.

– Ага.

Мої руки тремтять.

– Пробач.

– Гаразд.

– Можемо ми почати спочатку?

– Ми не можемо починати спочатку щодня, Ґете.

– Чому ні? – Він застрибує на барну стійку. – Можливо, це літо других шансів.