Эмили Локхарт - Ми були брехунами

Потім Джонні каже:

– «Не їж нічого, більшого за власну дупу».

– Ти їв щось більше від власної дупи?

Він киває, весь такий урочистий.

– Добре, а що у тебе, Ґете? – питає Міррен. – Який девіз?

– У мене немає.

– Не може бути.

– Ну добре. – Ґет дивиться на нігті на руках. – «Не мирися зі злом, яке можеш змінити».

– Я з цим згодна, – кажу я. Тому що справді згодна.

– А я ні, – озивається Міррен.

– Чому?

– Дуже мало чого ми можемо змінити. Потрібно приймати світ таким, який він є.

– Ні, це не так, – відповідає Ґет.

– Чи не краще бути спокійною миролюбивою людиною? – питає Міррен.

– Ні. – Ґет налаштований рішуче. – Зі злом слід боротися.

– «Не їж жовтого снігу», – каже Джонні. – Ще один гарний девіз.

– «Завжди роби те, що боїшся зробити», – додаю я. – Такий у мене девіз.

– О, не починай. Хто це, в дідька, сказав? – гаркає Міррен.

– Емерсон, – кажу я. – Здається.

Я дістаю ручку і пишу на долонях. На лівій: «Завжди роби те». На правій: «що боїшся зробити». Напис на правій руці сповзає.

– Емерсон такий нудний, – зауважує Джонні.

Він вихоплює в мене ручку і пише собі на лівій руці: «НЕ ЇЖ ЖОВТОГО СНІГУ».

– Ось, – каже він, демонструючи результат. – Це має допомогти.

– Кейді, я серйозно. Ми не завжди мусимо робити те, чого боїмося, – мовить Міррен схвильовано. – Ніколи не мусимо.

– Чому ні?

– Можна померти. Можна скалічитися. Якщо ти наляканий, то для цього, напевне, є вагома причина. Треба довіряти інстинктам.

– То яка тоді твоя філософія? – питає в неї Джонні. – «Будь боягузливою куркою»?

– Так, – каже Міррен. – І ще те, що я казала про доброту.

КОЛИ ҐЕТ ІДЕ НАГОРУ, я піднімаюся за ним. Наздоганяю його в довгому коридорі, хапаю за руку і притуляюся своїми губами до його губ.

Це – саме те, що я боюся робити і тому роблю.

Він цілує мене у відповідь. Наші пальці переплітаються, і мені паморочиться в голові, і він піднімає мене, і все велике і чисте, знов. Наш поцілунок перетворює світ на пил. Є тільки ми, а все інше не має значення.

Потім Ґет відступає.

– Я не повинен цього робити.

– Чому? – Моя рука досі в його руці.

– Не тому, що я не хочу, а тому, що…

– Я думала, ми почали спочатку. Хіба не так це робиться?

– Я заплутався. – Ґет робить крок назад і спирається на стіну. – Це такі банальні слова. Я не знаю, що ще сказати.

– Поясни.

Пауза.

– Ти мене не знаєш.

– Поясни, – знову прошу я.

Ґет обхоплює голову руками. Ми стоїмо, прихилившись до стіни, у темряві.

– Добре. Ось один приклад, – нарешті шепоче він. – Ти ніколи не бачила моєї мами. Ніколи не була у мене вдома.

Це правда. Я завжди бачила Ґета лише на Бічвуді.

– Тобі здається, що ти знаєш мене, Кейді, але ти знаєш лише того мене, який приїжджає сюди, – каже він. – Але це… це ще не вся картина. Ти не бачила моєї спальні з вікнами на вентиляційну шахту, не куштувала карі моєї мами, не бачила моїх шкільних друзів, не знаєш, як ми відзначаємо свята. Ти знаєш мене таким, який я на острові, де всі багаті, окрім мене та персоналу. І де всі білі, окрім мене, Джинні та Пауло.

– Хто такі Джинні та Пауло?

Ґет б’є кулаком по долоні.

– Джинні – покоївка, а Пауло – садівник. Ти не знаєш їхніх імен, хоча вони працюють тут з року в рік. І це теж підтверджує мою точку зору.

Обличчя моє заливається соромом.

– Мені шкода.

– Але питання в тому, чи хочеш ти взагалі бачити всю картину? – питає Ґет. – Чи здатна ти її сприйняти?

– Ти не дізнаєшся, доки не спробуєш мені показати, – відповідаю я. – Від тебе цілу вічність не було новин.

– Ти знаєш, хто я для твого дідуся? Ким я завжди був?

– Ким?

– Гіткліфом. З «Буремного перевалу». Читала?

Я хитаю головою.

– Гіткліф – циганський хлопчик, якого прийняла і виховала благородна родина Ерншоу. Гіткліф закохується в доньку Ерншоу Катрін. Вона теж його кохає, але вважає «брудним» через його походження. І вся родина погоджується з нею.

– Я не вважаю так.

– Немає у світі нічого такого, що Гіткліф міг би зробити, аби в родині Ерншоу його вважали гідним. Він іде, вчиться, стає джентльменом. Та попри це його вважають твариною.

– І?

– Тоді, оскільки це трагічна книга, Гіткліф стає тим, ким його вважають. Він перетворюється на звіра. Його злість виривається назовні.

– Я чула, це романтична історія.

Ґет хитає головою.

– Ці люди жахливо ставляться одне до одного.

– Ти хочеш сказати, що дідусь вважає тебе Гіткліфом?