Эмили Локхарт - Ми були брехунами

– Чому ти не писав мені після нещасного випадку? – питаю я.

Я не збиралася цього казати. Слова вирвалися самі.

– О, Кейді.

Тупо таке запитувати, але я хочу знати.

– А ти не хочеш натомість поговорити про «лего»-рибу? – підлещується Джонні.

– Я думала, можливо, тебе дратували ці листи. Ну, в яких я питала про Ґета.

– Ні, ні. – Джонні витирає руки об футболку. – Я зник, бо я телепень. Тому що не обмірковую своїх рішень, і бачив забагато фільмів у стилі екшн, і я, типу, їх шанувальник.

– Справді? Не думала про тебе так.

– Це незаперечний факт.

– Ти не був злий на мене?

– Я був просто тупий хрін. Але не злий. Злий – ніколи. Пробач, Кейденс.

– Дякую.

Він набирає жменю деталей і починає з’єднувати.

– А чому Ґет зник? Ти щось про це знаєш?

Джонні зітхає:

– Це вже інша історія.

– Він сказав, що я не знаю, який він насправді.

– Схоже на правду.

– Він не хоче говорити про нещасний випадок. І про те, що з нами сталося того літа. Він хоче вдавати, що все добре і нічого не було.

Джонні виклав детальки рядочками: блакитні, білі, зелені.

– Ґет паскудно повівся з Ракель, коли закрутив із тобою. Він знав, що це неправильно, і зненавидів себе за це.

– Зрозуміло.

– Він не хотів бути таким. Він хоче бути хорошим. Того літа він справді сердився на різні речі. Коли він не підтримав тебе, зненавидів себе ще сильніше.

– Думаєш?

– Здогадуюсь, – каже Джонні.

– А він із кимось зустрічається?

– Ой, Кейді… Він пихатий бовдур. Я люблю його, як брата, але він тебе не вартий. Знайди собі в Клермонті нормального хлопця з м’язами, як у Дрейка Лоґґергеда.

І він вибухає сміхом.

– Ніякої з тебе користі.

– Не можу заперечити, – відповідає він. – Але тобі краще прикрутити чутливість.

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: «ЗАЧАРОВАНЕ ЖИТТЯ» Діани Вінн-Джонс.

Це одна з книжок циклу «Крестомансі», яку мама читала нам з Ґетом, коли нам було по вісім. Відтоді я перечитувала її кілька разів, але сумніваюся, що так само робив і Ґет.

Я розгортаю книжку й пишу на титульній сторінці: «Ґету з усім-усім. Кейді».

Я прямую до Каддлдауну наступного ранку, переступаю диски та брудні чашки. Стукаю в кімнату Ґета.

Тиша.

Я стукаю знову, прочиняю двері.

Колись тут була кімната Тафта. У ній повно ведмедиків і модельок човнів, а доповнюють картину стоси книжок у стилі Ґета, пакунки від чіпсів та розчавлені ногами кеш’ю. Напівпорожні пляшки соку та содової, CD-диски, коробка від скрабла, більшість фішок із якої розкидано по підлозі. Тут так само брудно, як і в усьому будинку, якщо не брудніше.

Хоч там як, його тут немає. Напевне, він на пляжі. Я лишаю книжку на подушці.

ТОГО ВЕЧОРА ми з Ґетом залишаємося на даху Каддлдауну вдвох. Міррен почувалася недобре, і Джонні повів її вниз, щоб вона випила чаю.

З Нового Клермонту долинають голоси та музика, там тітки з дідусем їдять чорничний пиріг і п’ють портвейн. Малеча дивиться кіно у вітальні.

Ґет ходить по схилу даху, згори вниз до ринви і назад нагору. Це здається небезпечним, упасти так просто, але він – безстрашний.

Нарешті я можу з ним поговорити.

Нарешті ми можемо не вдавати, що все гаразд.

Я добираю доречні слова, найкращий спосіб розпочати розмову.

Раптом він дістається місця, де я сиджу, за три великі кроки.

– Ти дуже-дуже вродлива, Кейді.

– Це через місячне сяйво. Додає краси всім дівчатам.

– Я завжди вважав і вважатиму тебе вродливою.

На тлі місяця видно лише його силует.

– У тебе є хлопець у Вермонті?

Звичайно ж, ні. Окрім нього, у мене ніколи не було хлопців.

– Мого хлопця звати Перкосет, – відповідаю я. – Ми дуже близькі. Минулого літа він навіть їздив зі мною до Європи.

– Боже.

Ґет дратується. Встає і знову йде до краю даху.

– Жартую.

Ґет повертається.

– Ти сказала, що нам не слід тебе жаліти.

– Так.

– А тепер видаєш отакі фразочки. «Мого хлопця звати Перкосет». Чи «Я роздивлялася блакитний італійський унітаз». І стає очевидно, що ти хочеш, аби всі тебе жаліли. І ми жаліли б, я жалів би, та ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило.

Я червонію. Він має рацію.

Я хочу, щоб люди мене жаліли.

І не хочу.

І хочу.

І не хочу.

– Пробач.

– Гарріс відправив тебе до Європи на два місяці. Думаєш, він коли-небудь відправить Джонні чи Міррен? Ні. І вже точно не мене. Просто подумай, перш ніж скаржитися на речі, про які інші мріють.

Мене пересмикує.

– Дідусь відправив мене до Європи?