– Чому ти не писав мені після нещасного випадку? – питаю я.
Я не збиралася цього казати. Слова вирвалися самі.
– О, Кейді.
Тупо таке запитувати, але я хочу знати.
– А ти не хочеш натомість поговорити про «лего»-рибу? – підлещується Джонні.
– Я думала, можливо, тебе дратували ці листи. Ну, в яких я питала про Ґета.
– Ні, ні. – Джонні витирає руки об футболку. – Я зник, бо я телепень. Тому що не обмірковую своїх рішень, і бачив забагато фільмів у стилі екшн, і я, типу, їх шанувальник.
– Справді? Не думала про тебе так.
– Це незаперечний факт.
– Ти не був злий на мене?
– Я був просто тупий хрін. Але не злий. Злий – ніколи. Пробач, Кейденс.
– Дякую.
Він набирає жменю деталей і починає з’єднувати.
– А чому Ґет зник? Ти щось про це знаєш?
Джонні зітхає:
– Це вже інша історія.
– Він сказав, що я не знаю, який він насправді.
– Схоже на правду.
– Він не хоче говорити про нещасний випадок. І про те, що з нами сталося того літа. Він хоче вдавати, що все добре і нічого не було.
Джонні виклав детальки рядочками: блакитні, білі, зелені.
– Ґет паскудно повівся з Ракель, коли закрутив із тобою. Він знав, що це неправильно, і зненавидів себе за це.
– Зрозуміло.
– Він не хотів бути таким. Він хоче бути хорошим. Того літа він справді сердився на різні речі. Коли він не підтримав тебе, зненавидів себе ще сильніше.
– Думаєш?
– Здогадуюсь, – каже Джонні.
– А він із кимось зустрічається?
– Ой, Кейді… Він пихатий бовдур. Я люблю його, як брата, але він тебе не вартий. Знайди собі в Клермонті нормального хлопця з м’язами, як у Дрейка Лоґґергеда.
І він вибухає сміхом.
– Ніякої з тебе користі.
– Не можу заперечити, – відповідає він. – Але тобі краще прикрутити чутливість.
48
ВІДДАЮ ЗАДАРМА: «ЗАЧАРОВАНЕ ЖИТТЯ» Діани Вінн-Джонс.
Це одна з книжок циклу «Крестомансі», яку мама читала нам з Ґетом, коли нам було по вісім. Відтоді я перечитувала її кілька разів, але сумніваюся, що так само робив і Ґет.
Я розгортаю книжку й пишу на титульній сторінці: «Ґету з усім-усім. Кейді».
Я прямую до Каддлдауну наступного ранку, переступаю диски та брудні чашки. Стукаю в кімнату Ґета.
Тиша.
Я стукаю знову, прочиняю двері.
Колись тут була кімната Тафта. У ній повно ведмедиків і модельок човнів, а доповнюють картину стоси книжок у стилі Ґета, пакунки від чіпсів та розчавлені ногами кеш’ю. Напівпорожні пляшки соку та содової, CD-диски, коробка від скрабла, більшість фішок із якої розкидано по підлозі. Тут так само брудно, як і в усьому будинку, якщо не брудніше.
Хоч там як, його тут немає. Напевне, він на пляжі. Я лишаю книжку на подушці.
49
ТОГО ВЕЧОРА ми з Ґетом залишаємося на даху Каддлдауну вдвох. Міррен почувалася недобре, і Джонні повів її вниз, щоб вона випила чаю.
З Нового Клермонту долинають голоси та музика, там тітки з дідусем їдять чорничний пиріг і п’ють портвейн. Малеча дивиться кіно у вітальні.
Ґет ходить по схилу даху, згори вниз до ринви і назад нагору. Це здається небезпечним, упасти так просто, але він – безстрашний.
Нарешті я можу з ним поговорити.
Нарешті ми можемо не вдавати, що все гаразд.
Я добираю доречні слова, найкращий спосіб розпочати розмову.
Раптом він дістається місця, де я сиджу, за три великі кроки.
– Ти дуже-дуже вродлива, Кейді.
– Це через місячне сяйво. Додає краси всім дівчатам.
– Я завжди вважав і вважатиму тебе вродливою.
На тлі місяця видно лише його силует.
– У тебе є хлопець у Вермонті?
Звичайно ж, ні. Окрім нього, у мене ніколи не було хлопців.
– Мого хлопця звати Перкосет, – відповідаю я. – Ми дуже близькі. Минулого літа він навіть їздив зі мною до Європи.
– Боже.
Ґет дратується. Встає і знову йде до краю даху.
– Жартую.
Ґет повертається.
– Ти сказала, що нам не слід тебе жаліти.
– Так.
– А тепер видаєш отакі фразочки. «Мого хлопця звати Перкосет». Чи «Я роздивлялася блакитний італійський унітаз». І стає очевидно, що ти хочеш, аби всі тебе жаліли. І ми жаліли б, я жалів би, та ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило.
Я червонію. Він має рацію.
Я хочу, щоб люди мене жаліли.
І не хочу.
І хочу.
І не хочу.
– Пробач.
– Гарріс відправив тебе до Європи на два місяці. Думаєш, він коли-небудь відправить Джонні чи Міррен? Ні. І вже точно не мене. Просто подумай, перш ніж скаржитися на речі, про які інші мріють.
Мене пересмикує.
– Дідусь відправив мене до Європи?
Читать дальше