Эмили Локхарт - Ми були брехунами

– Я збрехала.

– Навіщо?

– Знаєш, коли приїздиш на Бічвуд, тут інший світ. Ти не зобов’язаний бути тим, хто ти вдома. Ти можеш бути кимось іншим, кращим, напевне.

Я киваю.

– Я помітила, як поводився Ґет у перший день твого повернення. Він дивився на тебе так, ніби ти була найяскравішою планетою галактики.

– Справді?

– Я теж хотіла, щоб на мене так хтось дивився, Кейді. І я ніби й не збиралася, але збрехала. Пробач.

Я не знаю, що сказати. Глибоко вдихаю.

Міррен перериває мене:

– От тільки не треба так зітхати, добре? Нічого трагічного. Нічого трагічного в тому, що в мене ніколи не було хлопця. Нічого трагічного в тому, що мене ніхто не кохав. З цим цілком можна жити.

Мамин голос долинає з боку Нового Клермонту.

– Кейденс! Ти мене чуєш?

Я горлаю у відповідь:

– Що ти хочеш?

– Кухар сьогодні вихідний. Я готую обід. Прийди поріж помідори.

– Хвилинку!

Я зітхаю і дивлюся на Міррен.

– Я мушу йти.

Вона не відповідає. Я натягаю светра з відлогою і шкандибаю стежкою нагору до Нового Клермонту. На кухні мама вручає мені ножа для томатів і заводить розмову.

Пиляє мене й пиляє, вічно я на маленькому пляжі. Пиляє й пиляє, я мушу гратися з малими. Дідусь не житиме вічно.

Чи знаю я, що згоріла на сонці?

Я ріжу, і ріжу, і нарізаю цілу миску фамільних томатів дивної форми. Вони жовті, зелені і димчасто-червоні.

МИНАЄ МІЙ ТРЕТІЙ ТИЖДЕНЬ на острові, а мігрень забирає в мене два дні. Чи три. Я навіть не знаю напевне. Пігулки в пляшечці закінчуються, хоча я наповнила її перед тим, як їхати сюди.

Цікаво, чи мама їх не бере? Можливо, вона завжди так робила.

Чи, може, близнючки знову приходили в мою кімнату, щоб узяти якісь не потрібні їм речі. Можливо, вони підсіли на пігулки.

Чи, може, я вживаю їх більше, ніж думаю. Додатково закидуюсь під час нападу болю. Забуваю останню дозу.

Я боюся сказати мамі, що мені потрібно ще.

Коли мій стан покращується, я йду в Каддлдаун. Сонце висить низько в небі. Ґанок всіяно розбитими пляшками. Усередині зі стелі повідпадали стрічки і лежать, зім’яті, на підлозі. Тарілки в мийці засохли, вкрилися кіркою. Скатертини на обідніх столах брудні. На журнальному столику кола від чайних кружок.

Брехуни зібралися в кімнаті Міррен і сиділи втрьох, схилившись над Біблією.

– Сперечаємося через слово у скраблі, – каже Міррен, коли я заходжу. Вона закриває книжку. – Ґет, як завжди, має рацію. Ти завжди такий огидно правий, Ґете. Знаєш, дівчатам це не подобається.

Літери зі скраблу розкидані по підлозі в кухні-студії. Я бачила їх, коли заходила. Вони не грали в скрабл.

– Чим займалися ці дні, народ? – запитую я.

– О Боже, – каже Джонні, розтягуючись на ліжку Міррен. – Я вже й забув.

– Було четверте липня, – розказує Міррен. – Ми ходили на вечерю в Новий Клермонт, а потім усі разом плавали на моторному човні, щоб побачити феєрверки на Він’ярді.

– А сьогодні ми плавали на Нантакет у ту пончикову.

Вони ніколи нікуди не ходили. Ніколи. Ні з ким не спілкувалися.

А тепер виявляється, що, поки я хворіла, вони ходили всюди і говорили з усіма?

– «Дауніфлейк», – нагадую я. – Так вона називається.

– Ага. То були смачнющі пончики, – каже Джонні.

– Ти ж ненавидиш пончики.

– Звісно, – підтверджує Міррен. – Але ми брали не пончики, а плетеники в глазурі.

– І шоколадні з бостонським кремом, – додає Ґет.

– І з джемом, – каже Джонні.

Але я знаю напевне, що у «Дауніфлейк» готують лише звичайні пончики без начинки. Там немає ні плетеників у глазурі, ні пончиків з кремом чи желе. Нащо вони брешуть?

Я ВЕЧЕРЯЮ з мамою та малечею в Новому Клермонті, але того вечора мене знову атакує мігрень. Я лежу у своїй напівтемній кімнаті. Стерв’ятники дзьобають липку речовину, яка витікає з мого розбитого черепа.

Я розплющую очі – наді мною стоїть Ґет. Я бачу його крізь туман. Крізь фіранки пробивається світло, тож за вікном, напевне, день.

Ґет ніколи не заходив в Уїндермір. Але ось він тут. Дивиться на нотатки на папері в клітинку над моїм ліжком. На стікери. На записи нових спогадів та інформацію, яку я додавала, відколи приїхала: про те, що загинули бабусині собаки, і про статуетку-гусака, про те, як Ґет подарував мені книжку Моріарті, і про суперечку тіток щодо будинку в Бостоні.

– Не читай моїх записів, – стогну я. – Не треба.

Я повертаюся на бік, щоб притулитися щокою до гарячої подушки.

– Я не знав, що ти збираєш історії.