Эмили Локхарт - Ми були брехунами

Я спостерігаю за ними, поки вони не зупиняються.

– Що ви робите?

– Поводимося дуже-дуже по-чоловічому! – кричить у відповідь Джонні.

Його голос відлунюється. Ґет сміється.

– Ні, правда, – кажу я.

– Ти можеш подумати, що ми нікчемні міські хлопчики, та в нас повно мужності й тестостерону.

– Не повно.

– Навіть забагато.

– Ой, припиніть. Я лізу до вас.

– Ні, не треба! – заперечує Міррен.

– Джонні заманив мене, – кажу я. – Тепер я мушу.

Я дряпаюся за хлопцями. Каміння під руками холодне, більш слизьке, ніж я передбачала.

– Припини, – повторює Міррен. – Ось чому я не хотіла, щоб ти йшла.

– Чому ж тоді ти пішла? – запитую я. – Ти полізеш?

– Я стрибала минулого разу, – зізнається Міррен. – Одного разу достатньо.

– Вони стрибатимуть?

Це видається неможливим.

– Зупинись, Кейді. Це небезпечно, – попереджає Ґет.

І, перш ніж я лізу далі, Джонні затискає носа і стрибає. Кидається у воду ногами вниз із височенної скелі.

Я кричу.

Він з силою б’ється об воду, а на дні там повно гострих каменів. Ніхто не знає глибини. Виробляючи таке, запросто можна померти. Можна, але він виринає з радісними криками, обтрушуючи воду з короткого світлого волосся.

– Ненормальний! – волаю я.

Потім стрибає Ґет. Якщо Джонні стрибав якось нервово і недоладно, то Ґет мовчазний, ноги разом. Він пірнає в крижану воду майже безшумно. Повертається – щасливий, витискаючи воду з футболки і здираючись назад на сухі скелі.

– Вони ідіоти, – каже Міррен.

Я дивлюся нагору, на скелі, з яких вони стрибнули. Здається, після такого нереально вижити. Раптом мене охоплює бажання це зробити. Я знову починаю лізти.

– Не треба, Кейді, – говорить Ґет. – Будь ласка, ні.

– Але ж ти щойно це зробив. І це ти сказав, що буде добре, якщо я піду з вами.

Міррен підводиться й сідає, обличчя її бліде.

– Я хочу додому, – мовить вона стривожено. – Мені погано.

– Будь ласка, не треба, Кейді, дно скелясте! – кричить Джонні. – Не треба було тебе брати.

– Я не інвалід, – заперечую я. – Я вмію плавати.

– Справа не в тому, це… погана ідея.

– А чому для вас це хороша ідея, а для мене – погана? – огризаюся я.

Я майже нагорі. Від хапання за скелі на кінчиках пальців уже з’являються пухирці. Адреналін вирує у крові.

– Ми зробили дурість, – каже Ґет.

– Повипендрювалися, – додає Джонні.

– Спустися, будь ласка, – благає Міррен крізь плач.

Я не хочу спускатися. Я сиджу, обхопивши коліна руками, на виступі, з якого стрибали хлопці. Дивлюся на море, що бурунить унизу. Темні обриси проступають крізь воду, але я бачу і просвіти. Якщо правильно розрахувати стрибок, можна влучити в глибоке місце.

– Завжди роби те, чого боїшся! – вигукую я.

– О, це тупий девіз, – каже Міррен. – Я вже казала тобі.

Вони вважають мене хворою, але я доведу, що сильна.

Вони вважають мене слабкою, але я доведу, що смілива.

Вітряно на цій високій скелі. Міррен схлипує. Ґет та Джонні кричать на мене.

Я заплющую очі і стрибаю.

Удар об воду – як електричний розряд. Перехоплює подих. Нога шарпається об скелю, ліва нога. Я поринаю в глибину,

вниз на кам’янисте дно, і

я бачу підвалини острова Бічвуд, і

мої руки та ноги заціпило від холоду, а пальці просто холодні. Поки я падаю, повз мене пропливають пасма водоростей.

А потім я виринаю, я знову дихаю.

Я в нормі,

з головою все добре,

нікому не доведеться плакати і хвилюватися за мене.

Усе гаразд,

я жива.

Я пливу до берега.

ЧАСОМ Я ДУМАЮ, чи не розгалужується реальність. У книзі «Зачароване життя», яку я подарувала Ґету, змальовуються паралельні всесвіти, в яких з тими самими людьми ставалися різні події. Ухвалювалися інші рішення, або випадок повертав усе інакше. У кожного є двійники в інших світах. Інші «я» з іншими життями і різною вдачею. Варіації.

Цікаво, наприклад, чи є такий варіант, де я помираю, зістрибуючи зі скелі. І ось мій похорон, і мій попіл розвіюють на маленькому пляжі. Мільйони розквітлих півоній прикрашають моє потонуле тіло, а люди навколо схлипують, відчуваючи каяття та нікчемність. Я вродливий мрець.

Або чи є, наприклад, такий варіант, де Джонні отримує травму, його спина і ноги розтрощуються об каміння. Ми не можемо викликати «швидку» і вимушені везти Джонні з його розірваними нервами на байдарках до острова. Коли гелікоптер забирає його у лікарню на суходолі, надію на те, що він колись знову буде ходити, втрачено.

Чи ще один варіант, у якому я взагалі не пливу з Брехунами на байдарках. Я дозволяю їм відштовхнути мене. Вони кудись ходять і підбріхують мені. Потроху ми віддаляємося одне від одного все сильніше, і врешті-решт нашу літню ідилію зруйновано назавжди.