Эмили Локхарт - Ми були брехунами

І мені здається дуже ймовірним те, що ці варіанти існують.

ТІЄЇ НОЧІ я прокидаюся від холоду. Я скинула ковдри, та й вікно прочинене. Я сідаю занадто швидко, і в мене паморочиться в голові.

Спогад.

Тітка Керрі плаче. Зіщулена, шмарклі течуть обличчям, а вона навіть не думає їх витерти. Вона зігнулася навпіл, тремтить, її може знудити. На вулиці темно, а на ній біла бавовняна блуза під вітрівкою – це картата блакитна куртка Джонні.

Чому на ній вітрівка Джонні? Чому вона така засмучена?

Я встаю і знаходжу светр та туфлі. Хапаю ліхтарик і прямую до Каддлдауну. Кімната-студія порожня, залита місячним сяйвом. Кухонну стійку завалено пляшками. Хтось лишив нарізане яблуко на столі, і воно гниє. Я відчуваю запах.

Міррен тут. Я не одразу її помітила. Вона загорнулася в смугасту плетену ковдру, сперлася на канапу.

– Ти не спиш, – шепоче вона.

– Я шукала тебе.

– Нащо?

– Я згадала оце: тітка Керрі плаче, на ній куртка Джонні. Ти колись бачила, щоб Керрі плакала?

– Інколи бачила.

– Але того літа, коли в неї було таке коротке волосся?

– Ні, – каже Міррен.

– А ти чому не спиш? – питаю я.

Міррен хитає головою.

– Не знаю.

Я сідаю.

– Можна у тебе щось спитати?

– Звісно.

– Мені потрібно, щоб ти розповіла, що сталося перед моїм нещасним випадком. І після нього. Ти завжди кажеш, що нічого особливого, але щось таки мусило статися, окрім того, що я пошкодила голову під час нічного купання.

– Угу.

– І ти знаєш що?

– Пенні каже, на думку лікарів, треба дати цьому спокій. Ти все згадаєш, коли настане час, і підштовхувати тебе не слід.

– Але я прошу тебе, Міррен. Я хочу знати.

Вона кладе голову на коліна. Думає.

– А які твої здогадки? – нарешті цікавиться вона.

– Я… думаю, я стала жертвою злочину. – Ці слова так важко вимовляти. – Думаю, може, мене зґвалтували, чи напали на мене, чи ще якась довбана фігня. Адже саме від такого в людей буває амнезія, хіба ні?

Міррен потирає губи.

– Не знаю, що тобі сказати.

– Скажи мені, що сталося.

– То було зіпсоване літо.

– Чому так?

– Це все, що я можу сказати, моя мила Кейді.

– Чому ти ніколи не виходиш з Каддлдауну? – раптом питаю я. – Ти майже ніде не буваєш, окрім маленького пляжу.

– Сьогодні я каталася на байдарках.

– Але тобі стало погано. У тебе та фобія? – припускаю я. – Страх виходити на вулицю? Агорафобія?

– Мені недобре, Кейді, – виправдовується Міррен. – Мені постійно холодно, я весь час тремчу і не можу спинитись. Горло дере. Якби ти так почувалася, то теж не виходила б.

Я почуваюся навіть гірше, постійно, але цього разу вирішую не згадувати про мігрені.

– Тоді нам слід сказати Бесс. Повести тебе до лікаря.

Міррен хитає головою.

– Це просто дурна застуда, яку я ніяк не здолаю. Як мала дитина. Принесеш мені імбирного елю?

Я не можу більше сперечатися. Приношу їй елю, і ми вмикаємо телевізор.

УРАНЦІ Я ЗНАХОДЖУ на газоні перед Уїндерміром покришку-гойдалку. Таку саму, як та, що висіла колись на здоровенному старому клені перед Клермонтом.

Вона ідеальна.

Саме така, на якій мене гойдала бабуся Тіппер. І тато. І дідусь.

І мама.

Як та, на якій ми з Ґетом цілувалися вночі.

Згадую тепер, як п’ятнадцятого літа Джонні, Міррен, Ґет і я запхалися в ту клермонтську гойдалку всі разом. Нас було забагато, щоб влізти. Ми штурхалися ліктями і пересідали. Ми хихотіли і скаржилися. Звинувачували одне одного за великі дупи. Звинувачували одне одного в тому, що він смердить, і пересідали знов.

Нарешті ми влаштувалися. Але не могли розгойдатися. Ми були так сильно затиснуті шиною, що не могли її зрушити. Ми кричали і кричали, щоб хтось нас гойднув. Близнючки пройшли повз нас і відмовилися допомогти. Нарешті Тафт і Вілл вийшли з Клермонту та виконали наше прохання. Охаючи, вони запустили нас по великому колу. Вага наша була такою, що ми крутилися швидше і швидше, сміючись так, що нас аж нудило, а в голові паморочилося.

У всіх нас, чотирьох Брехунів. Тепер я це згадала.

НОВА ГОЙДАЛКА здається надійною. Вузли зав’язані як слід.

Усередині гойдалки лежить конверт.

Почерк Ґета: «Для Кейді».

Я відкриваю конверт.

З нього випадають більше десятка засушених квітів шипшини.

КОЛИСЬ ДУЖЕ ДАВНО жив собі король, у якого було три вродливі дочки. Він давав їм усе, чого вони тільки бажали, а коли вони подорослішали, зіграв їм пишні весілля. Коли найменша донька народила дівчинку, король з королевою були на сьомому небі від щастя. Невдовзі середня теж народила доньку, і знов король з королевою влаштували гуляння.