Эмили Локхарт - Ми були брехунами

Він подарував мені книжку. З усім-усім.

Ми не говорили про Ракель. Я не могла спитати. Він не міг сказати.

Чотирнадцятого липня у близнючок був день народження, а з цього приводу завжди влаштовували бенкет. Усі дванадцятеро членів родини посідали за довгим столом на галявині Клермонту. На столі лобстери та картопля з ікрою. Маленькі горщики розтопленого масла. Бебі-овочі та базилік. На кухонній стійці всередині чекали два торти – ванільний та шоколадний.

Малеча голосно бавилася лобстерами – нападали одне на одного клішнями і плямкали м’ясом. Джонні розповідав історії. Ми з Міррен сміялися. Ми здивувалися, коли дідусь підійшов і уклинився поміж нами з Ґетом.

– Я хочу спитати вашої поради, – сказав він. – Поради молоді.

– Ми прекрасні мудрі молоді люди, – мовив Джонні, – тож ти прийшов за адресою.

– Знаєте, – продовжив дідусь, – я не молодішаю, хоча й добре виглядаю.

– Ага, ага, – сказала я.

– Ми з Тетчером наводимо лад у моїх фінансах. І я думаю про те, щоб лишити значну частину майна своїй альма-матер.

– Гарварду? Нащо, тату? – запитала мама, підійшовши і ставши за спиною в Міррен.

Дідусь усміхнувся.

– Можливо, щоб заснувати студентський центр. Тоді б на його фасаді написали моє ім’я. – Він підштовхнув Ґета ліктем. – Як його краще назвати, молодий чоловіче, а?

– «Гарріс Синклер Хол»? – ризикнув запропонувати Ґет.

– Фе. – Дідусь похитав головою. – Ми вигадаємо щось краще. Джонні?

– «Центр соціалізації імені Синклера», – видав Джонні, запихаючи до рота цукіні.

– Соціалізації та закусок, – втрутилась Міррен. – «Центр соціалізації та закусок імені Синклера».

Дідусь бахнув рукою по столу.

– Звучить добре. Не науково, але поважно. Ви мене переконали. Завтра ж зателефоную Тетчеру. Моє ім’я буде на улюбленій будівлі кожного студента.

– Перш ніж її побудують, тобі доведеться померти, – зауважила я.

– Справді. Але хіба, ставши студентами, ви не пишатиметеся тим, що там написане моє прізвище?

– Ти не помреш раніше, ніж ми вступимо до коледжу, – запевнила Міррен. – Ми цього не допустимо.

– О, ну якщо ви наполягаєте. – Дідусь поцупив з тарілки Міррен шматочок хвоста лобстера і з’їв його.

Ми так легко піймалися – Міррен, Джонні та я, – відчувши престиж того, що він уявляв нас у Гарварді, відчувши незвичайність того, що він зважає на нашу думку і сміється з наших жартів. Саме так дідусь завжди ставився до нас.

– Тату, це не смішно, – обірвала його мама. – Ще й дітей у це втягнув.

– Ми не діти, – сказала я їй. – Ми розуміємо, про що йдеться.

– Ні, не розумієте, – відповіла вона, – інакше б не жартували з ним так.

Святковий дух за столом якось раптом розвіявся. Навіть малеча принишкла.

Керрі жила з Едом. Вони скуповували витвори мистецтва, які з часом могли виявитися цінними. Або не виявитися. На кошти зі свого трасту Керрі відкрила магазин прикрас і тримала його кілька років, поки він не прогорів. Ед заробляв гроші і підтримував її, але власного доходу Керрі не мала. І вони були не одружені. Їхня квартира належала йому, а їй – ні.

Бесс сама виховувала чотирьох дітей. У неї були певні кошти з її трасту, як у мами і Керрі, але, коли вона розлучилася, будинок залишився Броді. Вона не працювала, відколи одружилася, а до цього була лише помічницею в журнальному видавництві. Бесс жила з трастових коштів, і вони добігали кінця.

Нарешті, мама. Бізнес із розведення собак приносив не так уже й багато, а тато хотів, щоб ми продали будинок у Бурлінґтоні, аби він міг забрати половину. Я знала, що мама, власне, теж живе з трастових коштів.

Ми.

Ми жили з трастових коштів.

І це не могло тривати вічно.

Отже, коли дідусь сказав, що, можливо, залишить свої гроші Гарварду на студентський центр, і попросив нашої поради, він не обговорював з родиною свої фінансові плани.

Він погрожував.

КІЛЬКА ВЕЧОРІВ ПО ТОМУ. Коктейльна година в Клермонті. Вона починалася о шостій чи о пів на сьому – залежно від того, коли люди добрідали до великого будинку на пагорбі. Куховарка приготувала вечерю і виставила на стіл лососевий мус із маленькими борошняними крекерами. Я пройшла повз неї і витягла з холодильника пляшку білого вина для тіток.

Ґет, Джонні та Міррен змусили малечу, яка цілий день пробула на великому пляжі, прийняти душ та перевдягтися у Ред-Ґейті, де були вуличні душові кабінки.

Мама, Бесс і Керрі сиділи навколо журнального столика в Клермонті.