Эмили Локхарт - Ми були брехунами

Ґет сідає на ліжко. Бере мою руку в свою.

– Я намагаюся згадати те, про що ніхто не хоче говорити, – кажу я. – В тому числі і ти.

– Я готовий поговорити.

– Справді?

Він втуплюється в підлогу.

– Два роки тому в мене була дівчина.

– Я знаю. Весь цей час знала.

– Але я не казав тобі.

– Ти не казав.

– Я так сильно запав на тебе, Кейді. Неможливо було опиратися. Я знаю, що мусив розповісти тобі все й одразу ж порвати з Ракель. Але просто… вона повернулася додому, а тебе я не бачив цілий рік, і мій телефон не працював тут, і я отримував і отримував від неї пакунки. І листи. Ціле літо.

Я дивлюся на нього.

– Я був боягузом, – каже Ґет.

– Ага.

– Це було жорстоко. Щодо тебе – і щодо неї теж.

Моє обличчя спалахує колишніми ревнощами.

– Пробач мені, Кейді, – продовжує Ґет. – Ось що потрібно було сказати тобі цього року при зустрічі: «Я винен, пробач».

Я киваю. Приємно почути це від нього. Краще б я не була такою зверхньою.

– Більшість часу я ненавиджу себе за все, що зробив, – говорить Ґет. – Але найбільше мене спантеличує суперечність: коли я не ненавиджу себе, почуваюся благочестивим і ошуканим. Ніби світ страшенно несправедливий.

– За що ти ненавидиш себе?

І перш ніж я дізнаюся відповідь, Ґет уже лежить поряд. Його холодні пальці обхоплюють гарячі мої, а його обличчя близько до мого. Він цілує мене.

– Бо я хочу те, чого не можу мати, – шепоче він.

Але ж у нього є я. Хіба він не знає, що я вже належу йому?

Чи він має на увазі щось інше? Щось інше, чого він не може отримати? Щось матеріальне, щось, про що він мріє?

Я спітніла, і голова болить, і я не можу нормально мислити.

– Міррен каже, що все це погано скінчиться і я мушу дати тобі спокій. – Він знову мене цілує. – Хтось зробив мені щось надто жахливе, аби це пам’ятати, – шепочу я.

– Я кохаю тебе, – каже він.

Ми обіймаємося і довго цілуємося.

Біль розсіюється, але не повністю.

Я РОЗПЛЮЩУЮ ОЧІ, коли годинник показує північ. Ґет пішов.

Я відсуваю штори і дивлюся у вікно, підіймаючи раму, щоб вдихнути трохи повітря.

Тітка Керрі знову розгулює в нічній сорочці. Проходить у місячному сяйві повз Уїндермір, потираючи свої страшенно худі руки. Цього разу на ній навіть немає її вовняних черевиків.

З Ред-Ґейту чути, як Вілл плаче, побачивши нічне жахіття. «Мамо! Мамо, я хочу до тебе!» Але Керрі або не чує його, або не хоче йти. Вона змінює напрямок і звертає на стежку до Нового Клермонту.

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: «ЛЕГО» у пластиковій коробці.

Я вже роздала усі свої книжки. Деякі віддала малечі, одну – Ґету, а решту ми з тіткою Бесс віднесли до благодійного магазину на Він’ярді.

Цього ранку я копирсаюся на горищі. Знаходжу там коробку «Лего» і несу її Джонні. Коли я знаходжу його, він сам у студії Каддлдауну, жбурляє в стіну шматочки тіста для ліплення і дивиться, як на білій фарбі лишаються кольорові сліди.

Він бачить «Лего» і хитає головою.

– Для твого тунця, – пояснюю я. – Тепер у тебе достатньо деталей.

– Я не буду його збирати, – каже він.

– Чому?

– Забагато роботи. Віддай Віллу.

– Хіба у тебе тут не конструктори Вілла?

– Я йому повернув. Малий за ними сумував, – додає Джонні. – Він дуже зрадіє ще одному набору.

Я віддаю його Віллу за обідом. У наборі є чоловічки та багато деталей для збирання машин. Вілл дивовижно щасливий. Вони з Тафтом збирають машинки протягом усього обіду. І навіть не їдять.

TОГО Ж ДНЯ після обіду Брехуни витягають байдарки.

– Ви куди? – питаю я.

– Попливемо на мис, на наше місце, – каже Джонні. – Ми вже це робили.

– Кейді не можна з нами, – застерігає Міррен.

– Чому? – питає Джонні.

– Через її голову! – кричить на нього Міррен. – Що, як вона знову заб’ється і болі посиляться? Боже, у тебе взагалі є мозок, Джонні?

– Чого ти верещиш? – горлає у відповідь Джонні. – Ти тут не начальник!

Чому вони не хочуть брати мене із собою?

– Ходімо з нами, – каже Ґет. – Нічого страшного, якщо вона піде.

Я не хочу чіплятися до них, якщо не потрібна, але Ґет плескає по сидінню перед собою, і я залажу до човна.

Я не хочу відділятися від них. Ніколи.

Ми ведемо двомісну байдарку навколо бухти попід Уїндерміром до затоки. Мамин будинок стоїть на схилі. Під ним – скупчення скелястого каміння, що дуже нагадує печеру. Ми витягаємо байдарки на каміння і забираємося туди, де сухо й прохолодно.

У Міррен морська хвороба, хоча ми пливли лише кілька хвилин. Останнім часом вона така хвороблива, що це й не дивно. Вона лежить, затуливши обличчя руками. У глибині душі я очікую, що хлопці влаштують пікнік – вони прихопили із собою полотняну сумку, – але натомість Ґет і Джонні дряпаються по скелях. Очевидно, що вони це вже робили. Босоніж вони видираються метрів на вісім над водою і зупиняються на виступі, що звисає над морем.