Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

– Так, буду тобі дуже вдячна!

Коли Мар’яна вийшла з ванної кімнати, квартиру наповнював густий аромат свіжозвареної кави. Михайло, відхиливши гардину, виглядав у вікно.

– Гарний краєвид з твого вікна. І ти гарна. Тільки косу навіщось обрізала.

– Чому ти прийшов?

Михайло підійшов до жінки й легенько торкнувся її вогкого волосся.

– Я вже казав: дуже схотів побачити тебе…

– Навіщо?

Михайлові очі наповнились смутком.

– А ти не здогадуєшся? – тихо спитав.

– Я лиш питаюсь.

Мар’яна відійшла від чоловіка й сіла за стіл, поглядом запрошуючи і його приєднатися. Михайло постояв і сів навпроти неї. Узявши чашку з кавою, пильно-пильно подивився жінці у вічі.

– Сказати тобі?

Мар’яна смикнула плечем. На якусь мить запала мовчанка.

– Знаєш, Мар’янко, ти, може, й не повіриш мені, але так, як я любив тебе колись – хай навіть то було так давно, – я не любив більше нікого. Тоді все було якось по-справжньому, щиро, любо, гарно. Знаєш, тоді я справді жив. Жив завдяки тобі. І я розумію зараз, що так більше не буде в мене ні з ким. Так не буде. Ти була такою невинною, такою щирою і милою, так віддано мене любила… І я дуже хочу все повернути. Повернути втрачену мною твою любов… тебе… Як думаєш, у мене є хоч мізерний шанс?

Вона мовчки схилила голову.

– Я відчуваю, що небайдужий тобі…

– Ти не можеш бути мені байдужим. Проте чим усе це закінчиться?

– Мила, мила… ну чому все має закінчитися?

– Бо вже закінчилось одного разу…

– Так. Це правда. Але дозволь почати все спочатку. Усе буде чудово. Я доведу це. Ти лиш дозволь…

Михайло підійшов до Мар’яни, присів коло неї і взяв її руки у свої. Відтак схилив голову на її коліна. Жінка не стрималась і, вивільнивши руку, обережно пригладила його густе витке волосся, яке почало ледь сивіти на скронях.

Вона відчула, як оживає той міцний зв’язок, котрий був поміж ними в юності. І стало раптом так тепло на душі, так затишно й гарно… як колись давно.

Якщо ще кілька тижнів тому Мар’яна лише думала про те, що вороття в її звичне життя може не бути, то тепер це вже було безперечною реальністю. Дозволивши собі послабити контроль над емоціями, зрозуміла, що тепер її життя кардинально змінюється.

Максим усе віддалявся від неї, мабуть, зрозумівши, що з появою її коханого чоловіка з минулого боротьба його буде безуспішною; почасти й тому, що хотів, аби вона була щасливою, а щасливою вона може бути лише поряд з людиною, яку кохає по-справжньому. Принаймні так собі пояснювала його поведінку Мар’яна. Бо якось напрочуд безболісно й непомітно, без претензій і з’ясувань стосунків, він лишився осторонь, дозволивши Михайлові діяти.

Той же радо віддавав жінці всю свою ніжність і ласку, що накопичилися в ньому за багато років, силкуючись надолужити втрачене в юності. Усвідомлення того, як образив її колись, лише підсилювало його прагнення зробити її щасливою тепер.

Тож вибір було зроблено радше самим часом, аніж усвідомлено й виважено. Мар’яна лиш не могла збагнути до кінця, чи все правильно стало, чи то мить забуття її спіткала, що обеззброїла її, але з часом відійде й залишить по собі лише згадку.

У стосунках з Максом вона могла контролювати свої емоції, знала, що він чудова людина, ідеальний чоловік, який її любить, проте серце її не належало йому сповна.

З Михайлом все було інакше: сама його присутність поряд із нею змушувала серце тріпотіти, від його усмішки їй ставало так тепло й затишно, а обійми його проймали до самого серця. Вона наче доторкнулась до їхньої Казки.

Утім… Що чекає тепер на них усіх? Мар’яні дуже не хотілося про це думати, проте сумління змушувало її непокоїтися. До того ж нещодавнє сновидіння нагадувало про себе повсякчас.

Зв’язок із Максимом поволі обірвався – він уже не дзвонив їй, навіть зрідка. Тож вона дозволила собі насолоджуватися життям, тим, що їй подарувала доля; з головою занурилась у вир кохання, розкривши своє серце знов, як тоді, колись; дала волю почуттям, які стримувала в собі стільки років.

– Тепер ми повік будемо разом, мила моя Мар’янко. Цього разу я собі не дозволю втратити тебе. Ми будемо щасливі, це я тобі обіцяю. Ти мені віриш? – питав Михайло.

– Звісно, вірю, Михасику, – відповідала вона.

Вони зустрічалися майже щовечора: він приїжджав до неї після роботи, вихідні теж проводили разом.

Вони нічого не планували – просто були разом. Знову разом, як колись давно.

Вони знов писали свою Казку зі щасливим фіналом, після котрої буде наступна. І їм не буде кінця. Бо Кохання ж вічне?