Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

– Мар’янко, що з тобою? Де ти зараз? – знов озвався Максим. – Що тебе тривожить, скажи?

– Дещо сталося, ти вгадав, – зітхнула вона. – Ніби нічого особливого, але… мені подзвонив мій колишній хлопець. Себто він уже чоловік, а колись давно був моїм першим юнацьким коханням…

– Це розбурхало тебе до краю…

Мар’яна всміхнулась. Цей чоловік завжди відчував, якщо з нею щось було не так. Вона розповіла йому про свої хвилювання й почуття, і їй стало спокійніше.

– Ти мусиш трохи розвіятися й відпочити, – зауважив Максим, замислившись на якусь мить. – Приміром… як щодо поїздки до заміського водоймища? – додав після незначної паузи.

Так. Цей чоловік звідкись знає, що їй потрібно і коли саме…

Кілька днів по тому дзвінок від Михайла застав Мар’яну вранці, дорогою на роботу.

– Мар’янко, я мушу тебе побачити.

– Навіщо? Щось трапилось?

– Так, трапилось дещо. Я думаю про тебе весь час. Думки про тебе не дають мені спокою. От що трапилось…

Мар’яна мовчала. Їй було приємно, що він дзвонить, приємно чути його голос, ці слова зізнання, утім, розуміла: круговерть пробуджених почуттів може завертіти їх враз, а стосовно Макса це буде не зовсім чесно. Жінку переповнили суперечливі емоції. Так, їй хотілося знову побачити Михайла, розмовляти з ним, як колись, проте думки про Макса не давали їй спокою.

– Не думаю, що це буде правильно, – відповіла врешті.

– Тобі неприємно, що дзвоню? Не хочеш мене більше бачити й чути?..

– Не в цьому річ.

– Тоді що ж? Усе через того чоловіка, про якого ти мені розповідала?

– Так, угадав.

– Боїшся?

– А чого мені боятися?

– Може, ти мене ще трошки любиш зараз і боїшся, що я тебе в нього вкраду…

Запала раптом мовчанка… А він же правий! Вона справді боїться зустрічей з ним. Лише тепер Мар’яна усвідомила, що так, як кохала вона Михайла п’ятнадцять років тому, – щиро, самовіддано й безтямно – вона не кохала нікого… Що буде, якщо ці почуття знов спалахнуть, адже нині вже щось, немов в очікуванні, клекоче й вирує у грудях… Що це? Пробуджуються сховані в найдальший закуток серця справжні почуття чи лиш нависає мить забуття? І чи варто втрачати ідеального Макса заради колишніх почуттів до колишнього хлопця? Кілька днів тому, під липою, в очах Михайла вона бачила неприхований вогник, який свідчив про те, що вона й досі не байдужа йому. Та й чи варто взагалі допускати думку про таку можливість?..

– Твоє мовчання лиш підтверджує мої здогадки – ти таки щось відчуваєш до мене, – озвався Михайло, і Мар’яна відчула, як він усміхнувся. – Я такий радий цьому, якби ти знала!

– Не кажи так… – спробувала заперечити жінка.

– Не бійся нічого. Повір, життя аж надто коротке, щоб дозволити собі втрачати щось у ньому. А я у своєму більше втратив, аніж зберіг, тому найбільше зараз хочу побачити тебе знов. Дозволь мені це, будь ласка. Я не прошу в тебе чогось більшого – лиш побачити тебе хочу. Мені тоді стає так спокійно й добре…

– Так, ти правий, життя аж надто коротке, щоб дозволити собі якусь помилку, – дещо спантеличено відповіла Мар’яна.

– Ти вважаєш «нас» помилкою?..

– Зрозумій, що «ми» були колись дуже давно, а зараз є просто «ти» і «я». І я не знаю, що буде, якщо раптом знову захоче з’явитися це «ми». Ми з тобою вже не ті, якими були колись, ти про це не думав?

– Мар’янко, просто дозволь мені побачити тебе знов…

Вони зустрілися в місті наступного вечора й пішли в «Солодке життя».

– Скажи, чому саме тепер? Чому тепер, через стільки років, ти про мене згадав? – спитала Мар’яна, мужньо витримуючи палкий Михайлів погляд.

– А я тебе й не забував ніколи. Не подумай, що життєві розчарування й відчай змусили мене тривожити тебе зараз – ти завше була в моїй душі. – Його погляд лагідно пестив її лице. – Думки про тебе додавали мені сили жити.

Мар’яна відчула на своїй руці суху теплу Михайлову долоню й схилила голову. Вона не змогла вивільнити свою руку, проте розуміла, що потрібно це зробити, інакше ще трохи, й вороття у власне життя – спокійне й розмірене – вже не буде. Тепло його долоні пронизувало її наскрізь.

– Усі ці роки я думав про тебе, згадував нас, трохи розпитував про тебе в людей. Мені дуже хотілось тебе побачити, дуже, але я чомусь не наважувався. А якщо чесно, то був переконаний, що ти не пробачила мені того, як я з тобою вчинив колись. Боявся, що не захочеш мене чути й бачити…

– Я довго не могла тобі пробачити, ти маєш рацію. Але час усе стирає. Той біль, який пережила через тебе, час теж стер. Я навіть пробачила тобі. Тому не картай себе, усе справді в минулому.