Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

– Де ти, Мар’янко? Ти зараз не зі мною, – стиха озвався Максим, стривожено вдивляючись у її лице. – Ти нічого не хочеш мені розповісти?

…Вона познайомилася з Максимом близько року тому в своїй улюбленій кав’ярні «Солодке життя», куди частенько заходила на каву. Того дня вона мала не вельми гарний настрій, тож вирішила піти на каву, щоб виправити цю прикрість. Кав’ярня дуже благотворно впливала на її настрій: небагатолюдна, дуже затишна. Мар’яна цінувала якісну музику, добру каву й смачну випічку. Саме «Солодке життя» все це вдало у собі поєднувало, тому стало для жінки невід’ємною частиною її повсякденного життя.

Отож, жінка зручно вмостилася за столиком і з задоволенням вдихнула аромат кави. Поза тим, погляд її мимоволі спинився на чоловікові, котрий самотньо сидів за столиком у кутку теж із чашкою кави. Він дивився на неї з неприхованим захопленням. Витке чорне волосся ледь прикривало його високе чоло, а очі були надзвичайно розумними. Він не був еталоном краси, однак його обличчя було настільки доброзичливим, що Мар’яна не стрималась і всміхнулась йому. Утім, одразу відвела погляд убік – якось не в її манері було всміхатися незнайомцям. Та й не за цим вона сюди прийшла. Проте незнайомець явно зацікавився її усмішкою й далі пильно дивився на неї. Коли за мить Мар’янчині очі знову ковзнули в бік чоловіка за столиком, він уже щиро всміхався їй. Відтак підвівся, взяв свою чашку й барсетку та неспішним, витонченим кроком підійшов до її столика.

– До вас можна приєднатися? – спитав чоловік, і Мар’яна аж оторопіла від його надзвичайного, трішки хриплуватого баритону.

Вона відчула його природну потужну харизму, а ще – аристократичність. Здавалось, він випадково явився сюди десь із дев’ятнадцятого століття, щоправда, лишивши там свої обладунки, бо замість вишуканого одягу на ньому були джинси й сорочка.

– Прошу, – відповіла й раптом спіймала себе на тому, що вона й досі всміхається. Від чоловіка йшло приємне тепло.

– Я Максим, – представився чоловік, – а вас як звуть?

– Мар’яна.

– Ви тут завжди на самоті чи так сталось випадково?

– А я люблю побути на самоті.

– Отже, мені пощастило. Може, перейдемо на «ти»?..

Їхня розмова за кавою тривала понад годину, затим вони неспішно проходжалися алеями парку ще години зо дві. І потому Мар’яна зрозуміла: цьому чоловікові можна довіряти, і перші враження про нього як про добропорядну людину підтвердилися. І хоча він поводився якось аж надто витончено, це в нього виходило настільки природно, що сумнівів у його нечесності чи проявах акторської гри в жінки не було. А вже після вечері з Максимом залишки підозрілості та недовіри, які все ж закрадалися до серця, розвіялися остаточно.

Із тих пір вони стали добрими друзями, причому інколи в Мар’яни складалося враження, що цього чоловіка вона знає все своє життя. Він був надто відкритим і розуміючим, повсякчас доводив свою щирість і бажання підтримати її й допомогти у всьому, хоча цього Мар’яна у нього не просила.

Чи кохає вона його? Радше поважає як гарну людину, як хорошого, вірного друга, захоплюється ним як досконалим, успішним чоловіком. Після кількох невдалих спроб стосунків жінка боялась відкрити своє серце, покохати, впустити у своє життя чоловіка, хай навіть такого неперевершеного, як Макс. Тож чоловік намагався постійно завойовувати – так, саме завойовувати, – Мар’яну. Він скоював неймовірні, іноді просто шалені вчинки, і все заради того, щоб скорити серце коханої жінки.

– Макс, скажи, ну чому ти такий… ідеальний, чи що? Звідки ти такий узявся в цьому божевільному світі? – спитала одного разу, коли після розмови по телефону він уже за кілька хвилин примчав на своєму авто із запашною свіжозвареною кавою в термосі й торбинкою тістечок; бо Мар’янці, бач, забажалось кави, а вона, як не прикро, закінчилась. Причому про це вона обмовилась так, між іншим, навіть не уявляючи те, що станеться після розмови.

– Природа не наділила мене красою, тому звик у житті покладатися на свою напористу вдачу і всього досягати важкою працею, – пояснив він.

– Але ж не можна так! Ти негайно виконуєш мої забаганки, хай навіть ті, про які я кажу просто так – без будь-якого підтексту. Мало що мені на думку спаде! А раптом мені заманеться поїхати на край світу, тоді що?

– Мар’янко, я хочу, щоб ти була щасливою, запам’ятай це раз і назавжди, – рішуче мовив Макс, серйозно дивлячись їй у вічі. – І мірою своїх можливостей я буду намагатися зробити тебе щасливою, навіть якщо для цього знадобиться завезти тебе раптом на край світу…