Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

– Мабуть, що так, – після незначної паузи відповіла Мар’яна.

– Ти в батьків зараз?

– Так.

– То, може, під нашою липою?

– Добре, чому й ні…

Під нашою липою…

Відклавши мобільний, Мар’яна замислилася. Що вона знає про нього? Вона пам’ятає його молодим безтурботним двадцятирічним парубком. За п’ятнадцять років люди змінюються якщо не кардинально, то принаймні суттєво – те вона знала по собі. Який він зараз? Хто він зараз? І чому саме тепер – п’ятнадцять років по тому – він до неї подзвонив?

Вона йшла на зустріч з Михайлом, і серце її неспокійно калатало в грудях. Чому б це? Невже боїться розбурхати пройдешні почуття? Та ні. Ні. Бо вони вже не ті, що були тоді. Тими, якими вони знали одне одного багато років тому, вони вже не є. Тож і боятись нічого.

Наближаючись до парку, шукала очима крону старої липи – та он же вона! Спинилась. Може, повернутись додому? Навіщо все це – ця зустріч, ці хвилювання і сум’яття? Проте вже була помітна постать високого чоловіка. То він. Точно він: серцем відчула. Вертатися було негоже, тому рушила вперед, назустріч Михайлу, який теж помітив її й уже крокував до неї. Такий же стрункий, як і п’ятнадцять років тому, незмінною була й усмішка.

– Привіт! – гукнув, наближаючись, і помахав їй рукою.

– Привіт!

– Ось ти яка стала!

– Яка?

– Чарівна й гарна.

– А колись такою не була?

– Була. Але була ще дівчиськом. Нині ж перетворилась на розкішну жінку! Погодься, що в п’ятнадцять років людина виглядає зовсім інакше, ніж у тридцять. Тобі ж зараз… тридцять?

– У жінки негоже запитувати про її вік, але так, ти правий, я вже виросла. Та й ти теж уже не безтурботний парубок, а справжній чоловік, змужнілий і дорослий.

Вона дивилась у Михайлові очі й усміхалась: вони лишились такими ж пронизливими й ніжними. Проте замість бісиків, що грали колись у них, нині там тліла печаль…

Чимало розповів їй того вечора Михайло. Непростий шлях випав йому. Одружившись, через кілька років втратив дружину й доньку – та втрата досі йому незбагненна й болюча, бо сталось усе раптово, утім, як і все у цьому житті. Затим, розгніваний на долю, вирушив на пошуки щастя за кордон. Проте й там не знайшов спокою – лише озлився більше. На жінок не звертав уваги, бо вони приносили йому лиш нещастя…

– То розплата мені за те, що образив тебе тоді. Спокутую все життя, – гірко зітхнув він. – Ти ж пробачиш мені?

Мар’яна схилила голову. Чи пробачить вона йому зраду, через яку доля розвела їх? Та вже давно пробачила, бо час таки стирає біль. Звісно, добрячий урок вона тоді отримала. Приниження і розпач, що їх вона зазнала, добряче пекли тоді. Пізніше недовіра й страх перед новими розчаруваннями вносили в життя свої корективи. Проте все лишилось у минулому. Тому зараз, дивлячись у Михайлові очі, могла відверто стверджувати, що не тримає на нього образи, хоча й не виправдовує того вчинку.

Вони йшли понад ставом, над яким кружляли озерні чайки, й Мар’яні раптом здалося, ніби їй зараз п’ятнадцять і вони з Михасиком прогулюються, переповнені щастям, безтурботні… Але то лиш на якусь мить. Мить забуття.

Мар’яна десь чула, що той, хто не пам’ятає свого минулого, не має майбутнього. Чи є в тому твердженні бодай крапля сенсу? Хтозна. Минуле… Воно ж минуло. Проте любила Мар’янка зануритись у якісь приємні спогади, прогулюючись парком або ж за філіжанкою кави в улюбленій кав’ярні. Це так чудово: мати в серці гарні спогади, які можна будь-якої миті дістати з таємної шухляди пам’яті й пережити заново… Головне – не забувати, що живеш сьогодні, зараз, уже. А вона про це пам’ятала.

Наступного вечора, повернувшись до Рівного, Мар’яна поволі виходила із дещо дивного стану забуття, намагаючись увійти у звичне життєве русло. Вона любила свій особистий емоційний простір, що створювала довкола себе; любила своє маленьке затишне житло, любила приємні дрібнички, якими оточила себе, емоції, які вони дарували їй; любила своїх подруг – Віру і Христину. Особливо Христину, котра була їй близькою за духом. Багато чого іще. Бо вміла віднаходити радість у простих речах, на котрі більшість не звертає уваги; вміла смакувати життя, правильно розставляючи пріоритети.

Утім, думки про Михайла заставали її зненацька, набуваючи якогось важливого значення. Те, що вона дізналася про його життя, дуже вразило й стривожило. Їй було шкода нещасного Михайла, котрий так дорого заплатив за свої юнацькі помилки. Принаймні він сам так пояснював своє невдале життя. Стан невимовного розпачу, в який він був занурений, непокоїв її.