Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

– Ага, я в курсі. Ми вже познайомилися, десь години дві тому, – гмикнула та й пішла собі до своєї кімнати.

Віра обдарувала Влада колючим поглядом і зайшла до кухні.

– То чого тобі? Давай кажи, що хотів, і забирайся. Я втомлена і хочу спати.

Влад важко сів у крісло і втупився у стіл.

– Ну? Чого тягнеш кота за хвоста?

– Вибач мені.

– Та що ти?! – єхидно пирхнула вона.

– Я не можу без тебе. Справді не можу. Пробував – нічого не виходить…

Віра мовчки дивилася на нього. Її лице все ще викривляла гримаса гніву. Вона дістала з шухляди конверт і висипала на стіл його вміст.

– Так, – знов зітхнув Влад, – це моє минуле. Паскудне минуле, яке стискає мою горлянку і не дає спокійно жити. Я поганець, Вірунь. Я паскудник. Мені немає прощення, але я хочу, щоб ти все-таки вибачила мені. Я хотів тобі зізнатись у всьому, справді хотів, але… – Він зрештою замовк, так і не знайшовши слів.

Віра підійшла до вікна і, прихилившись до скла, подивилась у темінь за вікном. У повітрі висіло те важке напруження, що нависало над ними в їхній останній ранок разом. Що могло би порушити його? Нічого! Анічогісінько не зможе порушити це напруження, розплутати цей клубок брехні, в якому заплутався цей нещасний чоловік. І як би сильно вона не любила його, як би сильно не хотіла бути з ним, дозволити собі цього вона не зможе. Нехай їй буде каюк, нехай вона помре від туги за ним, але жити в цьому клубку вона не зможе. Небажання бути зануреною в брехню було сильнішим від бажання бути з НИМ. Вона вже ніколи не повірить йому. Якщо чоловік зраджує, він робитиме це завжди, навіть якщо у хвилину каяття сам вірить у можливі зміни. Бо така чоловіча сутність, така їхня кобелина природа. І як би він не виправдовувався зараз, як би не каявся, насправді це нічого не змінить. Усе обірвалось у той момент, коли вона опинилась попід під’їздом того злощасного будинку. Тоді, коли він поспішав у своє розпусне лігвище, не зауваживши її, ту, якій обіцяв свою вірність. А тепер прийшов і все: «Я-я-я-я!» Ніби все має обертатися довкола нього – ну хіба не егоцентричний покидьок?

Нічний метелик відчайдушно бився об віконну шибку. Усе лине до світла… Особливо те, що приречене жити в пітьмі. Йому особливо гостро хочеться того, чого воно позбавлене. У той час як ті, що живуть у світлі, його не помічають. Для них воно звичне, повсякденне. Жорстока іронія…

Хвилини мовчання перетворювались на вічність. Влад і далі сидів за столом, важко похиливши голову. Його долала втома. Він страшенно втомився скочуватися з гори й втрапляти в клубок брехні знов і знов. Він задихався. Треба негайно щось із цим робити. Дорогою сюди він був сповнений рішучості нарешті раз і назавжди покінчити з цим. Бо жити так він більше неспроможний. Він мусить очиститись. Цей тиждень без Віри був жахливим. Він думав, коли заллє своє розпачливе обурення коньяком, усе владнається. Так, того вечора справді прийшло полегшення: Віталій розділив із ним його гірку чашу розпачу, натомість наповнивши її несподіваною розрадою. Утім, уже наступного дня разом із похміллям прийшло страшне усвідомлення. Усвідомлення самотності й нікчемності. Він гадав, те, що трапилось із Катериною, найжахливіше, з чим він будь-коли стикався. Як же він помилявся! Самотність гірша у стократ. Самотність пожирає всі стреси і потрясіння. Вона вщент руйнує всі переконання про надважливий сенс його самореалізації, поглинає радощі й екстази творчого польоту, стирає усвідомлення власної винятковості й геніальності. Вона жорстока і безжальна. За цих кілька днів він пережив кілька років, цілих сто років самотності, хай їм чорт!

– Я тобі вірила, – озвалась Віра, порушивши нарешті тяжку мовчанку. – Ти знаєш, що для мене означала віра? Це була не просто якась порожня сліпа впевненість у чомусь. Це була віра в тебе. Ти породив її в моєму серці. А тепер її немає. І вже не буде. Усе вже зітліло. Остаточно. Тому, що б ти не казав, це нічого не змінить. А казати тобі, очевидно, нема чого.

– Тієї жінки вже нема. Вона вмерла.

– Якої жінки? Ти про що?

– Жінки, яка подарувала тобі спасіння від мене – найбільшого у світі поганця, – вже нема. Вона мертва. Її передсмертним бажанням було знищити мене, стерти на порох. І їй це вдалося – вона завжди була успішною жінкою, окрім, звісно, останніх хвилин свого життя. Але про що це я? Я ж сам себе знищив, сам стер себе на порох! Вона просто пришвидшила цей процес.

Віра спантеличено дивилась на Влада.

– Хай там що, це нічого не змінить, – усе ж кинула вона. – Жінку, звичайно, шкода. Але я тут ні до чого.