Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

Що, що робити?! Зайти туди, подивитися, що з Катериною, чи тікати геть, від гріха подалі? Влад розгублено стояв і ніяк не міг зважитись. Одна частина його «я» під назвою «егоїзм» наполягала на тому, щоб негайно тікати, рятуючи свою геніальну дупу; інша ж, котра відповідала за сумління, вимагала пересвідчитися, чи жива Катерина. Може, вона стікає кров’ю і потрібно негайно викликати «швидку» чи міліцію?

Ці дві частини запекло змагалися між собою, полишивши бідолашного Влада стояти там, як укопаного бовдура. Не вистачало лише втрапити на очі сусідам: тоді, якщо Катерина виявиться мертвою, він буде першим, на кого впаде підозра. І їм точно вдасться довести його провину: у філармонії всі знали, що він нею цікавився, а вже Марія Степанівна, з її пристрастю до підозрілих деталей, одним махом засадить його за ґрати. Вона ж бо знає, що Катерина шантажувала Влада, зруйнувала його сім’ю – чим не мотив для вбивства?

Пре-чу-до-во!

Паніка. Це все паніка, чорт забирай! Він мусить зайти до квартири, все ж це його квартира, поки що. Мусить!

Влад рішуче наблизився до дверей. Обережно прочинивши, він увійшов. Ноги механічно понесли його на кухню, де, судячи з усього, відбувалась нещодавня розмова.

На стільці, обіпершись головою об стіну, сиділа Катерина. Вона дивилася на нього якимсь дивним безпристрасним поглядом. Влад умить пригадав вираз її обличчя зі свого сну. Точно так вона дивилась на нього уві сні: дивно.

– Привіт, – сказав він. – Ти жива! Не повіриш, але я думав, тебе вбили.

Катерина не ворухнулась.

– Чого мовчиш? Усе гаразд? Хто ті мужики?

Катерина лишалась непорушною.

Влад здивовано дивився на жінку й підійшов до неї ближче.

– Ей, ти чого?..

Він нахилився над нею і пильно подивився в її спітніле обличчя, в широко розплющені очі. Спиною поповз крижаний холод: її очі були неживі. Страшний здогад знов упав на його спантеличену голову.

Він обережно притулив пальці до її шиї, щоб намацати пульс. Пульсу не відчувалось. Катерина була мертва.

– Чорт! – вилаявся Влад, облизавши пересохлі тремтячі губи. – Чорт!!!

«Швидка» їй уже не знадобиться. Витягнув із кишені мобільний і машинально набрав «102».

– Чергова частина міліції. Черговий Петренко слухає, – почув він у слухавці.

– П… потрібна ваша допомога, – затинаючись, видихнув у відповідь Влад. – Тут… тут мертва жінка… Здається, мертва…

– Де ви перебуваєте? Що у вас трапилось?

– Я… я не знаю, що трапилось… я прийшов, а вона тут сидить… мертва…

– Кажіть адресу!

Влад, знов затинаючись, сказав адресу.

– Лишайтесь на місці, нічого не чіпайте! Зараз до вас виїде наряд.

– Т… так… лишаюсь…

Розмову було завершено. Він обтер спітніле чоло.

Треба заспокоїтись. Він мусить негайно заспокоїтися, доки не приїхала міліція. Але як тут заспокоїшся, коли це, чорт забирай, найгірший день у його житті!!!

Влад знову подивився на Катерину. Точніше, це була вже не Катерина, а її бездиханне тіло, що сиділо, обіперте об стіну.

Він ніколи не бачив мертвого тіла, принаймні так зблизька. Лише по телевізору мигцем: якось не цікавили його мертві тіла. А тут – Катерина, до якої він колись усе-таки був небайдужий.

Його долали дивні суперечливі відчуття. Із одного боку, до кінця не вірилось, що перед ним мертва жінка, голос якої він чув ще кілька хвилин тому. З іншого ж, насувалось страшне усвідомлення якогось кошмарного божевілля.

Чому її вбили? За що? І головне: ЯК?! У неї точно не стріляли, її не душили й не били по голові. Узагалі, все було тихо і дивно. Дуже, дуже дивно.

Він чув, як вона просила не чіпати когось. Мабуть, мала на увазі його, Влада? Це ж треба… Сама на днях погрожувала стерти його на порох, а тут раптом, на порозі власної смерті, благала не чіпати його. Мабуть, справді любила… У грудях стиснулось.

Влад зітхнув і підійшов до вікна. Хотів відчинити кватирку, але згадав, що нічого не можна чіпати. Він увесь спітнів. Ліпше би пітнів на сцені! Який чорт потягнув його сюди?

Усе. Годі панікувати! Він набрав повні груди повітря і повільно випустив. На другому вдихові у двері постукали. Влад видихнув і швидко вийшов у коридор.

За дверима стояло двоє міліціонерів.

– Добрий день. Це ви викликали міліцію? – спитав один з них, високий худорлявий чоловік в окулярах.

– Так, я. Не знав, кого викликати, тому вирішив вас, бо «швидка» їй точно вже не знадобиться…

– Старший сержант Миколайчук, – представився чоловік.

– Молодший сержант Карпенко, – відрекомендувався другий, теж високий, трохи міцнішої статури.