Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

Отже, є хтось понад усім. Звісно, пхати у це носа він не буде: менше знаєш – спиш міцніше. Золоті слова!

Із розслідуваннями покінчено. Містер Влад Холмс складає повноваження на самому старті розслідування. Ха-ха!

Нічого. На нього чекає сцена. Велика Сцена. І там він справді буде Першим.

Аж наступного дня під вечір він згадав про Віру. Він забув зателефонувати їй, та й не до неї йому було. Вона теж не дзвонила. Гордячка, холера б її!..

Схопив мобільний, набрав її номер. «Абонент не може прийняти ваш дзвінок, залиште ваше…» – чемно почав повідомляти йому оператор.

Влад нервово брязнув телефоном об стіл. Чорт! Ну що знов таке? Чому вона вимкнула клятий телефон?! Тепер, коли вона конче потрібна йому! Які можуть бути образи тепер, коли він пережив найгірші часи у своєму житті і має зняти напругу!

Ну, добре вже. Він зробить крок першим. Знов. Принаймні тепер, коли його минуле зрештою лишилось у минулому, вже немає сенсу все розповідати Вірі. Тому треба залагодити цю незрозумілу ситуацію. Треба почати нове життя. Так! Відтепер – жодних дівчаток. Лише Віра і велика сцена. Велика сцена і Віра. Усе. Інакше Катерина замордує його у снах, як це відбувається вже котру ніч поспіль…

Влад традиційно купив оберемок квітів – цього разу хризантем, – пляшку вина й наприкінці дня пішов до офісу зустрічати Віру. Вона вийшла з дверей офісу і з кам’яним лицем пройшла повз нього. Ніби його тут немає! Що за чорт?!

– Кицю, ти що? Що з тобою? – Влад кинувся слідом за нею.

Віра мовчки йшла далі, не звертаючи уваги на Влада.

– Кицю, що трапилось? Ну не можна ж так нахабно ігнорувати мене!

Схоже, Віра й не думала зупинятись – вона пришвидшила ходу.

– Віро! Мають бути якісь межі! Негайно зупинись і поясни, що трапилось! – терпіння Влада, знервованого за останні дні, швидко закінчилось. – Віро, стій!

Він схопив її за рукав і розвернув до себе.

– Що ти собі дозволяєш? – прошипіла жінка.

– Та що з тобою таке?!

– Що зі мною? Що зі мною?! – її голос перейшов на істеричний крик. – Анічогісінько! І прошу дати мені спокій!

Вона спробувала піти, але він усе ще тримав її за рукав.

– Пусти, сказала! Облиш мене!!! – Вона висмикнула руку й швидко покрокувала тротуаром.

– Та що за херня відбувається?! – Влад пішов за нею. – Ти вважаєш, я буду за тобою бігати? Я тобі що, хлопчик на побігеньках?!

Віра різко зупинилась і обдарувала його поглядом, сповненим крижаного холоду, її лице перекосилось від гніву.

– А хто просить? Котись собі геть! І облиш мене нарешті!!! – прокричала вона і пішла, нервово погойдуючи стегнами.

Влад стояв як укопаний і сторопіло дивився їй услід. Звісно, він не буде бігати за нею. Але що, чорт забирай, відбувається?! Хто йому пояснить?!

А власне… не пішло би й справді все до біса?!

Він викинув квіти і пляшку з вином у смітник і зайшов до крамниці. Рішуче підійшов до відділу спиртного й узяв літрову пляшку коньяку. Був упевнений, що Віталій із задоволенням розділить з ним це чудодійне пійло. І хай все котиться подалі!

Віра підіймалася сходами і крізь вогку затхлість під’їзду відчула запах парфумів. Його парфумів. Усередині стиснулось. Тільки не це… Тільки не тепер… Водночас до болю в грудях захотілось його побачити й обійняти. Вона так за ним скучила!

Під її дверима, обіпершись об стіну, дійсно стояв Влад.

– А де квіти, вино? – холодно кинула вона, підійшовши. – Що ж ти порушуєш традиції?

– Нащо ти так?.. – зітхнув він.

– Чого ти хочеш від мене?

– Мені без тебе погано.

– А кому зараз добре?

– Давай поговоримо, Вірунь. Будь ласка…

Влад пропустив Віру до дверей. Вона відімкнула їх і сердито глянула на нього.

– Ти думаєш, розмова щось змінить?

– Принаймні дай мені такий шанс…

– Шанс? А хто мені дасть шанс мати нарешті спокій, га? Хто? Нащо ти мене мучиш?

– Вірунь…

– «Вірунь»! – огризнулась вона. – Заходь уже, не стовбич тут! Я не збираюся розводити з тобою рандеву в смердючому під’їзді.

Віра прочинила двері й увійшла, сердито брязнувши ключами об тумбочку. Влад тінню зайшов слідом і тихо причинив за собою двері.

– Кать, я вдома!

Двері однієї з кімнат розчинились, і на порозі постала висока худорлява дівчина.

– Привіт, – сказала вона і з цікавістю позирнула на гостя, що непевно тупцяв поза спиною матері.

– Це Владислав, мій старий знайомий. Випадково зустріла його неподалік. Ми зайшли на чай, – пояснила, щоправда дещо знічено, Віра.