Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

Михайло похилив голову.

– Того я собі не пробачу сам, – зітхнув він. – Усе в нас могло бути гарно, якби не я…

– Хтозна, як би воно було – того ніхто не знає. А зараз годі говорити про це. Уже нічого не повернути.

– А ти хотіла б?

– Що?

– Усе повернути…

Мар’яна на якусь мить замислилась. Чи хотіла б вона втратити навік усе те, що пережила за останні п’ятнадцять років, і повернутися знову в минуле?

– Ні. Вибач, але ні. Моє життя мені надто дороге, дорога кожна прожита мною мить, і жодної втрачати я не хотіла б нізащо. Хоч не всі з них приємні, але вони мої. Якби не вони, не було б мене теперішньої. Я була б іншою. А іншою я себе не уявляю.

– Знаєш, а я хотів би повернутися назад. Своє життя я прожив якось так нікчемно й порожньо… Тоді, після розлуки з тобою, ніби щось зав’язувалось у мене, але потім все пішло шкереберть. І якби ж то можна було когось у цьому звинуватити – натовк би йому пику, та й по всьому. А так – винен сам, тому й картаю тільки себе.

Мар’яна сумно всміхнулася, згадуючи запальну Михайлову вдачу. Він був не з тих, хто покірно дивився на несправедливість чи неправду. Через те в юності часто потрапляв у різні халепи й прикрощі – то заступаючись за скривджених дівчат, то з’ясовуючи стосунки із сусідами, які посварилися з батьками, то втручаючись у бійку, щоб захистити слабшого… Проте, незважаючи на імпульсивність, насправді він був добрим і щирим хлопцем.

Багато гарних якостей було в Михасика… А в Михайла? Хтозна, яким він став тепер, після стількох років, які прожив не зовсім так, як йому мріялося в юності…

Весна поступово перейшла в літо, бузкові пахощі змінилися на медово-липові, а з розчиненого вікна чувся вже не солов’їний спів, а моторошне пугукання сов і писк кажанів. Іноді, пізніми вечорами, їй було трохи боязко бути самій у квартирі. Проте й розділяти своє життя з кимось вона не поспішала. Минулі життєві помилки не дозволяли їй цього. І хоча ще недавно вони з Максом планували, відзначивши їхню першу річницю знайомства, розпочати спільне життя, нині її вже ятрили сумніви. Десь у глибині душі вона розуміла, що їй буде добре й спокійно з Максом: він надійний, серйозний, добрий чоловік, який ніколи її не скривдить. Проте чи буде вона щаслива? Чи буде щасливим він поряд з нею? Тепер вона не була певна…

Після кількох зустрічей із Михайлом вона стала спантеличена й розгублена. Пройдешні почуття нагадали про себе, і якась незнана донині журба розпанахала душу.

Вона опинилась на роздоріжжі: з одного боку – ідеальний Макс, якого вона хоча й любить по-своєму, але не кохає, а з іншого – не зовсім бездоганний, проте такий милий серцю Михайло… Такого життєвого розпуття вона ще не мала.

Як тепер їй вчинити? Образити шляхетного Максима, котрий так довго шукав свою половинку і нарешті зрозумів, що Мар’яна – саме та жінка, яка потрібна йому поряд? Чи скривдити бідолашного Михайла, котрий і так удосталь натерпівся від долі і мріє про шанс усе залагодити й почати спочатку?

Вибір дуже і дуже непростий… Мар’яна не могла відмовити Михайлові у спілкуванні й розуміла, що з кожним днем почуття ставатимуть усе міцнішими, адже то був він – її Михасик, котрого вважала, нехай і колись давно, своїм єдиним і бажаним. Але водночас не могла просто так залишити Макса, бо він тривалий час був для неї справжнім вірним другом, надійною опорою, без нього вона себе теж не уявляла… Це було якесь божевільне замкнуте коло!

Тієї ж ночі їй наснився дивний сон. Радше це був напівсон-напівмарення, бо буря й справді бушувала тієї ночі…

…Вона розплющує очі й бачить, як до вікна швидко насувається страшенна чорна хмара, що оповила всеньке небо. Наблизившись до вікна, хмара, розтрощивши віконні шибки, уривається до кімнати, невблаганно наближається до ліжка, в якому лежить Мар’яна. Бідолашна налякана жінка зіщулюється, втиснувши підборіддя в коліна, і в страшному очікуванні завмирає, відчуваючи, як серце мало не зупиняється. Тієї миті, як чорні клубки хмари досягають її, щоб поглинути, усе раптово обривається…

Спантеличена до краю від страшних вражень, Мар’яна сіла в ліжку й дослухалась до тиші, яку час від часу порушував гуркіт грому. Що могло означати це моторошне сновидіння?

Віщі сни іноді снилися Мар’яні: незадовго до розриву з одним зі своїх «колишніх» їй наснились велетенські хвилі, що вирували в темному океані; за кілька днів перед зустріччю із Максом їй наснилась гладенька поверхня моря із чистеньким піщаним пляжем, а напередодні дзвінка від Михайла їй теж наснилось спокійне море із казковим заходом сонця.