Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

А от що міг означати сьогоднішній жахливий сон? Може, то було якесь важливе попередження? Хтозна, однак в душі зачаїлась тривога…

Наступного ранку Мар’яна раптом здумала, що ввечері Максим не подзвонив їй – уперше за той час, що вони були разом, – і не сказав на добраніч, як зазвичай. Перед сном вона спілкувалась по телефону з Михайлом, затим, не подумавши про Макса, вляглася спати. А могла ж і сама подзвонити йому – може, він чекав її дзвінка? Звісно, чекав!

Вона розуміла, що Максим відчуває її стан. Бо й сама розповідала йому про зустрічі з Михайлом і про ті суперечливі почуття, які в неї виникали… Чомусь звикла зазвичай говорити про все, не приховуючи від близької людини нічого. Мабуть, це було її помилкою.

Дозволивши собі думки про Михайла, котрі все частіше не давали їй спокою, вона втратила контроль. Чому він увірвався до її життя так раптово? Де він був усі ці роки? Чому саме тепер, коли зустріла чудового чоловіка, вона мусить стояти перед вибором?

Мар’яна взяла мобільний.

– Привіт, – почула в слухавці дещо відсторонений голос Максима.

– Привіт. Ти не подзвонив учора…

– Так, я подумав, що тобі потрібно побути наодинці з твоїми думками.

Мар’яна зітхнула: він, як завше, має рацію…

– Ти вважаєш, самій із цими думками мені буде краще? – однак зауважила вона.

– Я вважаю, що кожна людина має на це право.

– Ти потрібен мені…

Запала болюча мовчанка. Мар’яна відчувала, що Максим сумнівається в її словах. Ну чому, коли життя стає більш-менш стабільним, упорядкованим, щось обов’язково мусить порушити цю стабільність?! Що за дивний закон буття? Можливо, з нею це відбувається через те, що вона аж надто емоційна й близько все бере до серця? Якби вона так не захопилася спілкуванням із Михайлом, не перейнялася його життям, не роз’ятрювала собі душу спогадами, нині проблем у неї не було б. Вона ж натомість повсякчас думала про Михайла, водночас відсторонюючись від Макса й таким чином відштовхуючи його від себе.

– Може, пообідаємо разом чи повечеряємо? – обережно спитала вона.

– Знаєш, маю трохи роботи сьогодні. Розумієш, як воно буває, тим паче при моїх численних справах… – відповів, намагаючись демонструвати заклопотаність.

Мар’яна розуміла, що він каже неправду. Ніяка найнеймовірніша кількість справ ніколи не заважала Максу знайти час для зустрічі з нею. На першому місці в нього завжди була вона. Він міг кинути геть усе, щоб негайно побачитися з нею. Тому тепер, коли він сказав їй про справи, Мар’яна відчула напруженість, що зависла між ними.

– Розумію. То, може, завтра?

– Я тобі подзвоню, гаразд? А зараз мушу бігти, вибач.

Розмову було завершено. Мар’яна оторопіло подивилася на телефон. Ситуація була вкрай неприємною, проте жінка розуміла, що виправити це вона не в силах. Принаймні тепер. Підсвідомо вона знала, що потрібно зробити, проте не могла змусити себе ухвалити бодай якесь рішення. Бо терпіти не могла вибирати. А вибір нині перед нею стояв чи не найважливіший у її житті…

Випивши каву, Мар’яна вирушила на звичну ранкову пробіжку. Ще недавно вони з Максом планували щоранку бігати разом, з початком їхнього спільного життя… На якусь мить Мар’яні стало сумно. Усе ж у них було чимало спільних планів, задумів. Макс узагалі був своєрідним джерелом ідей. Вона навіть звикла до того, що час вони проводили яскраво, бо щоразу Максим умів здивувати, вразити, не дозволяв занудьгувати…

– Я коло твоїх дверей, ти вже не вдома? – спантеличив Михайло телефонним дзвінком.

– Ти коло моїх дверей?! – не зупиняючись, перепитала. – Я скоро буду. Чому ти так рано в місті, без попередження?

– Дуже схотів тебе побачити.

Мар’яна всміхнулась: він і колись так пояснював свої несподівані появи.

Піднімаючись сходами, побачила Михайла, котрий, обіпершись об одвірок, широко всміхався їй. У руках тримав кілька троянд. Вигляд мав чудовий.

– Це для тебе. Колись я не дарував тобі квітів, вибач. Хочу надолужити втрачене в молодості. Недосвідчений був – «валянок», одним словом, – і далі усміхався.

– Дякую, – всміхнулась у відповідь Мар’яна й обережно взяла троянди. – Заходь і влаштовуйся, а мені потрібно в душ. Як ти знайшов мене? – мовила через плече. – Я ж не казала тобі, де мешкаю.

Михайло лише всміхнувся багатозначно самими очима: мовляв, «ти мене явно недооцінюєш!»

Жінка поставила квіти у вазу й шмигнула до ванної кімнати.

– У тебе тут дуже славно! – почула вона крізь шум води. – Зварити тобі кави?