Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

Але ж ні. Уже наступної миті її надії розбивалися вщент і жорстока реальність налягала на неї непосильним тягарем, туга оповивала липким павутинням. Сльози розтоплювали нестерпний біль, і душа перетворювалась на страшне провалля.

Вона плакала, коли і де їй доведеться – у транспорті, на вулиці, у перервах між роботою, деінде, і стриматися не могла. Один лиш спомин про Михайла занурював її все глибше й глибше у страшну чорну прірву.

Вона розуміла: ці сльози і страждання здебільшого егоїстичні, адже, окрім неприйняття того, що сталося з коханим і чому все сталося саме так, її переповнював жах. Жах від самої лиш думки про те, що більше ніколи в житті вона не побачить Михайла, не зазирне йому у вічі, не обійме його, не скаже, як сильно його любить. Ще так багато всього вона хотіла сказати йому, але не сказала… Ще так багато вона хотіла пережити разом з ним… але… не встигла…

Водночас її затоплювало почуття неконтрольованої ненависті до тих покидьків, через котрих Михайла більше немає. Вона думала про те, як несказанно їм пощастило, що їх затримала міліція, інакше вона би сама їх убила, і рука її не здригнулась би.

Потому ненависть перекидалась на гнів: ну чому, чому Михайло вліз у ту безглузду бійку? Чому не подумав про наслідки? А лікарі?! Невже не змогли врятувати його?! Та що ж вони за лікарі після цього!!!

Звісно, собі вона теж не хотіла пробачати, бо могла ж вона хоч щось учинити, щоб запобігти тому, що сталося? Будь-що, бодай подзвонити йому в той вечір, відволікти його, відвернувши ту страшну біду! Але не відвернула, не змогла… Ніхто не зміг…

Часто згадувався Мар’яні день, коли Михайла ховали. Аж ніяк не бажала вона тих важких споминів, проте нав’язливі думки підступно наповзали, мов змії, не питаючи, хоче вона того чи ні… Пережити те було тяжко, проте поїхати, щоб провести його в останню путь, вона мусила.

Той день минув, як у божевільному сивому мороку, з якого зринали якісь обірвані картинки – довжелезна труна, невиразні постаті довкола неї, багато могил на кладовищі: старих і свіжонасипаних, цілком вкритих вінками і штучними квітами; глибока чорна яма, з якої тхнуло вогкістю і страшною безоднею…

Лиш кілька днів по тому туман поволі розвіявся, і Мар’яна пригадувала те, що відбувалося в той день. Людей було мало. Серед них – мовчазний старший брат Михайла Андрій, на незворушному закам’янілому обличчі якого були відсутні будь-які емоції (він і організував похорон, адже батьки їхні вже лишили цей світ); кілька бабусь, котрі чи то напоказ, чи то щиро плакали; чоловіки, серед яких вона впізнала однокласників і друзів Михайла, котрі встигли прибути до нього в цей день, адже все сталося так раптово…

Самого Михайла Мар’яні побачити не вдалося, бо труна була вже закрита. Вона навколішках благала Андрія дозволити їй востаннє побачити коханого, попрощатися з ним, проте той був невблаганним.

Тепер Мар’яна розуміла, що так було ліпше для неї: не бачити його таким… нерухомим… Яке дивне слово… нерухомий… Добре, що вона пам’ятатиме його живим…

Він часто приходив до неї у сни. Вони звично стрічалися під їхньою липою чи ж поблизу ставу, прогулювалися вздовж дороги, тримаючись за руки, і безтурботно гомоніли про різні несуттєві дрібниці. Він усміхався до неї, міцно обіймав. Їй було так добре і спокійно на душі, ніби й не сталось нічого.

Через ці дивовижні сни ранки були особливо жорстокими. Бо повертатися до страшної реальності після пережитого нічного блаженства було дуже болісно.

«Треба жити далі! Ти мусиш. Ти сильна!» – втішали подруги, котрим Мар’яна лише згодом відкрилась.

Але ж ЯК?! ЯК вона може спокійно жити далі, коли коханого немає поряд?! Коли його ВЗАГАЛІ НЕМАЄ!!!

Вона би ще змогла віднайти відносний спокій, якби знала, що Михасик Є, і, хоч він не поряд з нею, проте з ним усе гаразд. Але… реальність була нещадною.

Проте все несподівано змінилось. Усе почалося зі сну. Красивого, світлого сну…

…Мар’яна йде піщаним пляжем, і тепла, кришталево-чиста вода приємно оповиває босі ноги, що з приємністю занурюються у вогкий пісок. Крик чайок гармонійно зливається з ніжним хлюпотінням води. Вона дивиться на хвилі, котрі підкочуються до берега, на золото променів, що розсипалось на морській поверхні. Її переповнює втіха. Відтак Мар’яна помічає під ногами красиві білосніжні мушлі. Вона нахиляється, підіймає їх і роздивляється виткі, зигзагоподібні візерунки, що зображені на мушлях. Затим іде далі. Відчуття втіхи змінюється відчуттям блаженства, коли вона помічає Михайла – його лице проступає над обрієм: спершу розмите, затим поволі набираючи чітких форм. Мар’яна проводить рукою по повітрю, немов погладжуючи контури рідного обличчя, що, здавалося, вже було поряд. А наступної миті Михайло й справді з’являється поряд із нею.