Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

Він був стомлений. Хоча втомі був радий: у ній намагався шукати якщо не втіхи, то бодай тимчасового полегшення для душі. Утім, не знаходив, хоч як не намагався.

Жодна втома не зупиняла тяжких думок, що роїлись у голові, мов ті бджоли, від яких немає спасу: якщо вже втрапив у рій, то все…

– Гей, сусіде! Нудьгуєш, як завше? – почув за хвірткою приємний жіночий голос.

Хвіртка скрипнула, однак він не поворухнувся. Валька, хто ж іще може швендяти тут під вечір.

– Чому не дозволяєш розділити з тобою твою нудьгу, Михайле? – підійшовши, приязно мовила жінка й поклала руку на його плече. – Тобі була би полегкість, та й мені веселіше. Ну, що ти вічно набундючений, як той індик? Розслабився б, їй-богу!

– Облиш мене, – стримано, навіть холодно кинув він.

– Даремно ти так…

– Облиш.

Жінка стенула плечем, ображено підібрала нижню губу й поволі пішла з двору, щось невдоволено буркочучи.

Чорти б узяли цю кляту жінку! Реп’ях реп’яхом! Як учепиться, то вже не відстане, доки не осмикнеш. Послав би під три чорти, та якось не по-сусідськи. Ну як же так можна вічно лізти і безцеремонно нав’язувати себе? Хіба не бачить, що вона його не цікавить? А все його дурнувата звичка плескати язиком. Наговорив їй якось на п’яну голову всіляких нісенітниць, а тепер вона собі надумала, що має право до нього лізти з відвертими балачками.

Якою банальною і бридкою виглядає ця ситуація, як, утім, і все його життя. Усе життя його є банальним і порожнім. Цей вічний пошук правди, вічна боротьба і спроби виправити пройдешні помилки.

Усе марно. Бо все його життя – суцільна помилка, яку вже не виправиш. Не почнеш спочатку. Життя не напишеш заново, викинувши на смітник змарновану чернетку. Усе зайшло надто далеко. У якісь непролазні хащі безвиході, безнадії й розпачу.

Була мить, коли він подумав, що доля дає йому шанс усе залагодити. У нього навіть з’явилась надія на те, що ще не все втрачене, але… Але вкотре все полетіло шкереберть. За одну мить. За одну кляту мить, коли фортуна, котра й так не дуже радувала його своїм лицем, повсякчас перебуваючи десь осторонь, тепер раптом узагалі забула про нього й нагло відвернулась, наставивши йому свою розкішну дупу.

Йому би тепер голову в зашморг засунути, скінчити нарешті цю вічну марну боротьбу. Не до нього фортуні. Не до нього, й по всьому! Давно вже треба з цим змиритися. А не сидіти тут, в оцій Богом забутій місцині, в якомусь химерному очікуванні. Нічого він не дочекається. Нічого вже не зміниться. Його життю кінець. І він мусить із цим змиритися…

Щодня Михайло проживав своє життя. Проживав заново. Починав зазвичай із того моменту, коли зустрів Мар’янку. Це були найліпші, найтепліші спогади. Він тоді саме прийшов з армії, сповнений якогось нестримного юнацького ентузіазму, невгамовного потягу і снаги до життя.

Якось підвечір зайшов до місцевого сільського клубу, у якому ліниво товклася розпашіла молодь. Життя тут аж ніяк не било джерелом. Ця розміреність і неспішність дратувала Михайла. Ну як, як можна так спроквола жити, наче в тебе в запасі щонайменше років двісті? Йому здавалося, він готовий гори вернути, що його сили і снаги відпущено йому на кілька життів. Що просто хтось згори випадково відважив йому зайву кількість запалу й енергії.

Пройшовшись по напівтемній залі клубу, Михайло одразу запримітив у кутку дівча. Худе, сполохане, воно понуро сиділо, мовби не розуміючи, куди втрапило. Чому вона тут? Адже їй явно не близьке це велелюдне, нетипове для неї середовище. Вона була наче з іншої планети.

Мабуть, це і привабило Михайла. Ця інакшість. У той час коли ровесниці звично товклися поміж збуджених парубків, активно паруючись і безсоромно притискаючись, а ті, які були без пари, затято вишукували собі підходящу, мов хижачки на полюванні, вона сиділа в якомусь дивному очікуванні, схиливши голову. Здавалось, її зовсім не цікавило полювання подруг, гамір та гучна музика, що бамкала з колонок, заглушуючи все довкола.

Не роздумуючи, підійшов, запросив на танець. Вів її по всій залі й відчував, що для неї дійсно то було незвично. Її холодна тонка рука тримала його руку обережно, наче боялась обпектись. А вже очі свої вона на нього підвела лиш раз, коли він до неї підійшов. Ховала, немов подивитись на нього означало віддатись.

Хтозна як, але йому вдалось її провести додому того вечора. З’ясувалося, вона прийшла до клубу вперше, зі своєю подругою-однокласницею, котра десь поділась у перші ж кілька хвилин, лишивши сердешну в незрозумілому очікуванні. Власне, це все, що йому вдалося з’ясувати: дуже вже мовчазна була.