Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

Новини по селах розносяться зі швидкістю вітру. І Тамарка не останню роль у тій швидкості зіграла. Уже за кілька днів Мар’янка була добре поінформована про Михайлові походеньки. Про Михайлову зраду. Вона була настільки не готовою до цієї приголомшливої новини, що спершу не знала, як і реагувати. Спантеличення, оторопіння, німий шок поволі змінювались на невимовний розпач. Михасик… її любий Михасик зрадливець?..

Розмова була болісною і важкою. Він не виправдовував себе – просто благав простити цей непростимий йому самому хибний крок… І вона нібито простила, бо вони й далі зустрічалися. Певно, що зустрічі втратили ту полегкість і світлість, якими були сповнені раніше, але Михайло сподівався на час, котрий розвіє безпорадні сутінки, що нависнули над ними.

Утім, життя готувало наступний удар… Одного ранку на лісопильні до нього підійшла Тамара. Вона розпачливо схилила голову, що було аж ніяк не притаманно їй, і жалісно повідомила, що носить під серцем його дитину.

Це стало початком кінця. Хоч насправді початком був ще той ранок, коли він прокинувся в її постелі. Правда це була чи ні, Михайлові й на думку не спало з’ясовувати чи сумніватися, але для себе він вирішив, що його дитина, його рідна кров сиротою по світові не ходитиме. Цього він не допустить нізащо. Його надмірне відчуття справедливості не дозволить такої кривди. Хай він змарнує своє життя з нелюбою йому жінкою, хай страждатиме за коханою, нехай серце його розривається на шматки, обливається кров’ю, але іншого виходу в нього немає.

Він знов поїхав до Мар’янки. Ховаючи очі, повідомив їй страшну новину. Вони мусять розлучитися… Він ще не знав тоді, що через сім років Тамара забере їхню дочку і поїде світ за очі. Він ще не знав, що доля жбурлятиме ним, як тільки захоче, і що єдиною втіхою для нього будуть спомини про Мар’янку. Не знав, що доля подарує йому ще один шанс, через п’ятнадцять років після розлуки з нею…

Але це буде пізніше. А поки що він готувався до весілля з Тамарою. Хвала Богу, що вона з сусіднього села і Мар’янці буде не так болісно, хоч насправді масштаби болю не залежать від місцезнаходження. А ще дурнуватий вислів про те, що коли очі не бачать – душа не болить… Болить.

Вони оселились у хатині поблизу лісопильні – сімейних робітників тоді забезпечували житлом. Завели невеличке господарство. І хоча щасливим їхній шлюб назвати не можна, але й поганого не було. Михайло був хорошим господарем, Тамара непоганою дружиною. Принаймні на початку. Либонь, прохолода з боку чоловіка відіграла потім фатальну роль для їхнього шлюбу.

Згодом у Тамари стався викидень. Принаймні так вона йому сказала, коли він не побачив ніяких природних змін, що відбуваються з вагітною жінкою. Це вже потім, коли лишатиме його, вона зізнається, що ніякої вагітності тоді не було. «Свята наївність! А як інакше я мала тебе отримати? Ти навіть і не думав покидати свою простушку. Чим тільки вона тебе приваблювала, не тямлю!» – ремствувала вона.

Навіщо були ті зізнання – вже було очевидним для Михайла. Аби побільше болю завдати йому наостанок. Аби розкроїти й без того криваві рани, котрі ніяк не гоїлись і нагадували про себе повсякчас; висипати на них пуд солі й поїхати геть, полишивши його з усвідомленням того, що життя його вкотре скочується у прірву. І лиш думки про Мар’янку зігрівали його. Хоч тепло це було сповнене нестерпного болю…

Через кілька днів після від’їзду вже колишньої дружини Михайло вирішив поїхати геть із країни, подалі від Мар’янчиного села. Щоправда, він знав, що в село до батьків вона приїжджає не часто. Знав, що закінчила університет у Рівному, в якому й лишилась працювати на одній із його кафедр.

Словом, думав, коли поїде світ за очі, це принесе йому полегшення. Тоді він не знав, що сила болю не залежить від місцезнаходження. Не знав, що, куди б не поїхати, везеш із собою себе, свій вантаж думок і спогадів, свій вантаж болю.

Отож, зібравши валізу з манатками й підібравши вантаж болю, Михайло вирушив до Росії: приятель на лісопильні підказав, де набирають чоловіків для будівництва. А оскільки Михайло майстер на всі руки, тож його заберуть із руками й ногами на будь-який об’єкт.

І забрали. За кілька років, прожитих на чужині, Михайло раптом збагнув, що життя його рухається не те що не в тому напрямку – воно зайшло в глухий кут, і треба негайно щось із цим робити.

Відпрацювавши на кількох об’єктах і заробивши чимало грошенят, він уже був зібрався повертатись додому, як в останню мить, за порадою «колеги», вирішив зачекати і вкласти свій зарібок у вигідну справу.