Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

– А що? Так роблять іноді ті, чиє життя в смертельній небезпеці. Дуже інтересна і дієва практика. Я одразу ж вирішив її втілити.

– Як?! Як можна було таке утнути? Невже ти думаєш, що про це ніхто не дізнається?

– Можна, повір. Усе можливо в цьому житті. Головне – мати кількох вірних друзів, котрі підставлять своє плече в скрутний і потрібний час.

– Боже. Мар’яна! Що з нею буде?

– Вибач, але Мар’яна твоя поховала тебе і проливає за тобою сльози. Але заспокоїти її я не міг. Твоє життя дорожче від її сліз. Дякуй Богу, що живий!

Вони тоді страшенно посварилися. Михайло не міг збагнути, як можна було таку дурню утнути, чому брат розпоряджається його життям і чому, зрештою, має страждати жінка? Однак брат був невблаганний.

– Отже, так. Оскільки ти мій молодший брат, за якого я несу відповідальність, ти будеш робити так, як я тобі скажу. Ти й так напоров вагон дурниць за своє життя. Ти не розумієш, у що ти встряв зі своїми зарібками. Ти встряв не те що по самі вуха – по саму голову! Вище голови! Таких, як ти, вони «прибирають», такі на світі не живуть! Ти – свідок.

– Та який свідок, ти що! Я ж нічого не знаю!

– А їм байдуже. Ти брав участь у їхніх аферах, отже, ти свідок! Один із непотрібних їм «хвостів», які вони обрубують. Усе. І це не обговорюється. Тому, брате, ти будеш тут доти, доки все не закінчиться. Утямив?

– А якщо це ніколи не закінчиться?

– Значить, ти будеш тут усе своє життя.

– До біса таке життя!

– Заспокойся, – пом’якшився брат. – Це не триватиме вічно. На їхнє угрупування полюють правоохоронці двох країн. Рано чи пізно ти будеш вільний. Але тепер мусиш бути тут.

– Ти повинен повідомити про це Мар’яну. Скажи їй хоча би, що я живий!

– У жодному разі. Жінки здатні на великі дурниці. Кому, як не тобі, це має бути достеменно відомо? Це тільки все ускладнить. Мусите потерпіти. І ти, і вона. Зустрінетесь, не переживай. Зараз головне, щоб ти зберіг своє життя.

Ось так усе було.

Михайла виходив той вусань, хатину якого йому орендував брат. Він приносив йому продукти і цигарки. А ще свіжу пресу. Бо Інтернету тут теж не було. Брат лишив йому чимало грошей, їх мало вистачити на перший час. А там видно буде.

От де зупиняється час! Час, що зазвичай мчить стрімголов, у недоторканому цивілізацією місці, де немає звичної суєти, здається, стоїть на місці.

Тут застигає в осінній неквапливості природа, усе довкола оповите тугою меланхолійною оболонкою, крізь яку неможливо пробитись. Ти наче застиг разом із нею всередині, всотуючи в себе її меланхолію. І поволі ти сам перетворюєшся на згусток меланхолії, міцний кокон, у який нещадно відкладається ціле сонмище туги.

Тут дні поволі змінюються такими самими тягучими днями. Лише зрідка міняється картинка за вікном: якось непомітно зі смарагдово-зеленої вона перетворилася на бурштиново-жовту. Тепер уся ця розкіш опадає на землю. Скоро буде суцільна сірість. А отже, зносити цю вимушену нестерпиму ізоляцію буде ще важче…

Минуло вже чотири місяці, відколи він опинився тут, а здається, що півжиття тут провів. Очікування перетворилось на цілковиту безнадію. Його поглинала така безодня, з якої, здавалося, виходу не буде ніколи. Він розумів, що ця безодня може бути останнім його прихистком, лиш тільки він сягне її дна…

Час до часу Михайло отримував телеграми від брата. Короткі. «Усе так само. До зв’язку». Це ще більше занурювало його у прірву. Усе так само, усе так само, усе так само… Він повторював ці три слова, як мантру, і розумів, що з кожним днем терпіння його лишається все менше й менше. Або йому кінець, або він мусить вирватись нарешті з цього замкненого кола, розтрощити клятий кокон!

Він згадував свою юнацьку енергію і затятість як щось далеке й нереальне. Здавалось, то було не з ним, то був не він. Щоправда, іноді щось ворушилось у грудях, таке віддалено-далеке відлуння минулих відчуттів, і в такі хвилини хотілось зірватися з місця і бігти, бігти, бігти далеко, світ за очі. Але він закурював чергову цигарку і знов поринав у звичну мляво-непорушну безодню вигнання, що затягувала його у свої цупкі обійми.

Коли став на ноги після поранення, почав майструвати з дерева. Деревину йому постачав господар хатини, а збувати вироби допомагала Валька. Вона час до часу їздила до сусіднього села, в якому жив її кум, котрий возив різне барахло на продаж до найближчого райцентру.

Виручкою, звісно, ділився з усіма. А йому що? Аби вистачало на харчі й цигарки. Гроші йому не потрібні. Головне, аби руки були зайняті якимсь ділом, щоб остаточно розум не втратити.