Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

Скільки ще тих випробувань, боротьби за виживання на нього чекає попереду? Чому? Що це? Фатум чи щаслива сорочка, в якій він народився і яка його постійно рятує? Може, й те, й інше. Фатум переслідує, а сорочка рятує. Така вже обідрана, пошматована, а все ж близька до тіла. Завдяки їй він стоїть тепер під Мар’янчиним будинком і дивиться на її вікна…

Мабуть, не туди він свою енергію спрямовував, ой, не туди… Тому й даремно життя проживав. Коли рухаєшся в неправильному напрямку, витрачаючи намарно енергію, то й рух цей марний, усе життя намарне. Скільки помилок було зроблено, скільки неправильних напрямків обрано… І не злічити!

Але ж як, як знати напевне, чи правильний шлях обираєш? Як знати, що цього разу не помилишся і все буде так, як повинно бути?

Ніяк. Немає такого компаса, який би вимірював правильність чи хибність життєвого напрямку. Ти просто рухаєшся в потоці часу й отримуєш те, на що заслуговуєш. От і все.

Отже, заслужив. Отже, так мало бути. Усе, що було, для чогось потрібно. Може, для того, щоб він це збагнув тепер, щоб переосмислив, усвідомив ціну кожного вчинку, осягнув якісь глибинні сенси, про які ніколи раніше не замислювався.

Може, тепер, коли він уже спокутував сповна свої помилки, усе буде добре? Тепер, коли підвів риску під минулим життям з усіма численними помилками, коли пройшов крізь усі жорна безодні, коли зрештою народився заново, він отримає спокій? Може, його вітрильник таки дістанеться тихої гавані, де бурхливі хвилі вляжуться в погідний штиль?

Хтозна. Цього він знати не може. Цього знати не може ніхто. Проте він буде старатися наповнити Світлом їхнє з Мар’янкою життя.

Він буде старатися все повернути.

Знов.

Весна зазвичай дарує хвилю внутрішнього піднесення, якогось нестримного драйву і жаги до життя. Словом, позитиву. Макс же проводжав весну з відчуттям глибокого розчарування й відчаю. Ця весна піднесла йому черговий неприємний сюрприз, якого він геть не чекав і не міг до кінця осмислити. Його життя неухильно скочувалось униз.

Здавалося, ще недавно все було прекрасно. Він зустрів чудову жінку. Нехай і не любила вона його так, як йому би того хотілось, але він був оточений її теплом, йому було добре з нею, хай там що. У нього з’явилися плани, купа задумів, смак до життя, зрештою, ентузіазм. І що? З’являється якийсь необтесаний селюк, і одним махом усе його, Максимове, життя летить шкереберть! Як же так? Ну чому іншим так легко все вдається? Гроші, посади, жінки… Усе їхнє життя котиться як по маслу! Чому він вічно має все вигризати зубами, а потім і те втрачати? Що ж за несправедливість така?

Усе своє свідоме життя він крутиться, як білка в колесі. Заробітку від десяти годин курсу інформатики у «воднику» [2] «Водник» – скорочена назва Національного університету водного господарства та природокористування, яку вживають місцеві жителі. ( Прим. авт. ) (курям на сміх!), звісно, не вистачало навіть на оплату комунальних послуг. Чим він тільки не займався, щоб заробити на «хліб з маслом»: репетиторством, ремонтом комп’ютерів, навіть почав дописувати в автомобільний журнал. Останнє, щоправда, з превеликим задоволенням, бо автівки – його велика пристрасть. А недавно знайомий таксист порадив спробувати таксувати у вільний час. Звісно, він одразу ж спробував. Машину шкода, він же її так любить, але що вдієш? Принаймні тепер він не економить кожну копійку, як раніше.

Та що з того, коли тепер його фінансові успіхи нікому, окрім нього, не потрібні? Мар’яна віддаляється все більше. Він міг би боротися, знову вигризаючи зубами чергову втрату, але який сенс? Сенсу немає. Вона любить того селюка. Любить. Він якось бачив їх разом. Саме проїжджав повз її будинок, віз клієнта з пункту «А» в пункт «Б». Вони йшли до неї. До неї, чорт забирай! Чим вони там займалися? Та ж відомо чим! Певно що не книжки читали…

– …сісти? – крізь щільний потік скаламучених думок до Максима долинув обірваний шматок чиєїсь фрази, що пролунала поряд із ним.

Він здивовано підвів голову. Біля його столика стояла приємної зовнішності жінка з чашкою і мило всміхалася йому.

– Що? – перепитав він.

– Кажу, тут усюди зайнято, п’ятнична підвечірня година пік, знаєте. Можна коло вас сісти, випити чаю? – повторила жінка.