Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

– Чому ж твої дні були такими паскудними?

– Обставини. Так склались обставини. Зрештою, я сам у всьому винен.

– Може, все не так погано насправді?

– Та ні. Насправді гірше й бути не може. Але менше з тим, – зітхнув Макс і знов довірливо нахилився над столиком. Він уже відчув поміж ними зв’язок. Той незримий, але добре відчутний зв’язок, який спалахує між незнайомими людьми, енергетика яких налаштована на одну хвилю. – Не будемо про сумне. Мені зараз стало так добре, що не хочу знов занурюватись у неприємні думки.

– Ти дуже відвертий, Максе. Невже моє волосся спонукає тебе до цього? – всміхнулася жінка.

– Не повіриш, але так і є… – У його очах заграли бісики. – Тебе це спантеличує?

– Хіба трохи на початку. Це було несподівано. Але відвертість я ціную, тому вдячна тобі за неї.

Макс поклав руку на стіл, так, щоб ніби ненароком торкнутись її руки. Жінка дивилася на нього незмигно і руки не відсмикнула. Її погляд іскрив чуттєвістю й відвертим інтересом: він їй подобався. І його доторк теж.

– Знаєш, я вірю в невипадкові зустрічі, – перевівши подих, стиха озвався він. – Вибач, що форсую події, але я відчуваю поміж нами щось таке особливе і близьке… Дивлюсь на тебе, і мене огортає хвиля тепла. Твого тепла. Я його відчуваю. Тільки, прошу, зрозумій мене правильно: я зовсім не мав наміру когось підчепити тепер чи заводити нові знайомства. У моєму житті зараз усе так складно…

– Розумію. Повір, у мене теж не було подібних намірів. Будь певен, за інших обставин цієї розмови взагалі не відбулося б. Для мене це трохи дивно і незвично, але все ж мені подобається те, що зараз відбувається тут.

Осмілівши, Макс накрив долонею її руку й відчув імпульс, затим потік енергії, що заструменів від дотику. Його спиною пробігли дрижаки. Зв’язок міцнішав з кожною хвилиною.

Вони ще довго сиділи, відкриваючи для себе нові переживання й емоції. Макс геть-чисто забув усі ті суперечливі й прикрі думки, що роїлись у його голові ще якусь годину тому. Усе це тепер здавалося таким несуттєвим і дріб’язковим. Навіть… навіть очевидний розрив із Мар’яною. Зрештою вони з Христиною обмінялися номерами телефонів і поволі вийшли з кав’ярні.

На вулиці було добре. Денна червнева спека вже змінилася лагідним вечірнім теплом.

– Дозволь тебе підвезти.

Христина непевно глянула на автівку, що стояла на узбіччі, утім, кивнула на знак згоди: чому б ні?

– Кажи, куди їхати. Ми з моєю дівчинкою тебе миттю доставимо, – з готовністю взявся за кермо Макс.

Христина сказала адресу і стомлено відкинулася на м’яку спинку сидіння.

– Запросиш мене на каву? – спитав Макс, зупинивши автівку під будинком Христини.

– Ні, вибач. Я мушу з усім цим розібратись. – Вона торкнулась рукою його плеча. – Не ображайся. Просто… якщо я запрошу тебе на каву, ми наробимо дурниць. Точно наробимо, – швидко додала вона, не дозволивши йому заперечити. – Я це відчуваю. І не тому, що постійно роблю дурниці, а тому, що такого зі мною ще не було. Так стрімко стосунки з чоловіками в мене ще не розгортались, тому для мене це незвично.

– Тобі неприємне моє товариство?

– Ні. Ні, що ти! Невже ти не розумієш, про що я? – Вона пильно дивилась йому у вічі. – Ти розумієш. Бачу, що розумієш. Бо відчуваєш те саме, що і я тепер.

– Чому ж боїшся?

– Бо це… – Вона замислилась, підбираючи слово.

– Тільки не кажи, що неправильно!

– Не те щоб неправильно… Просто я не впевнена, що тут доречний поспіх. Я звикла все як слід обмірковувати. А міркувати зараз я просто не здатна. Це сильніше від мене.

– Вважаєш це божевіллям?

Вона лише мовчки похилила голову.

– Не думай ні про що. Не треба боротися з почуттями, якими би божевільними вони не видавались.

– Я не борюсь. А не думати я не можу. Вибач.

– Мені слід непокоїтися, що завтра ти не відповідатимеш на мої дзвінки?

– Це було би дурістю. Не хвилюйся. – Вона нарешті всміхнулась. – Я теж вірю в невипадкові зустрічі, як і ти.

– Мені здається, є помилкою гасити те, що зараз поміж нами спалахнуло. Ми можемо пожалкувати потім. Зі мною таке вперше, і я не хочу втратити цього.

– Не хвилюйся, Максе. Якщо воно є, то воно не згасне і нікуди не подінеться.

Він узяв її руку. Заплющив очі й притулився губами до зап’ястка.

– Це божевілля! – видихнула Христина.

Вона висмикнула руку й рвучко відчинила дверцята. Швидко вийшла і вже хотіла зачинити їх, проте спинилась.

– Вибач, Максе, – нахилилась вона до салону. – Я мушу йти. Не ображайся.