Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

Хатинка була добротною і ошатною, хоча й дерев’яною; не переобтяженою нічим зайвим: стіл, невеличка кухонна шафка, дві табуретки й ліжко на металевих пружинах – такі він пам’ятає з армії. У кутку – невеличка плита на дві конфорки. Розтопить зранку, дрова потріскують, дим просочується крізь шпарини в металевій поверхні, картопля «в мундирах» закипає в каструльці… Здається, що ти в батьківській хаті, що зараз розчиняться двері й зайде батько, а за ним і матір озветься з двору. Але то лише на мить. Бо хата ця на краю світу, й зайти у двері може лише Валька чи вусань, а батьків уже пару літ як нема на цім світі…

Коли за вікном змінилась чергова картинка, явивши сірість у всій своїй безликій і неживій «красі», стало нестерпно до краю. У грудях усе розривалось від розпачу. Хотілось кричати, волати, битись головою об стіну. Здавалось, він сягнув дна страшної безодні, за яким має бути якась розв’язка.

І якось удосвіта він прокинувся після чергового кошмару і вирішив: досить! Досить себе мордувати! Себе і Мар’янку. Що має бути – те буде. Де б ти, чоловіче, не був, доля тебе знайде.

Він раптом згадав це доленосне правило життя. І квапливо почав складати манатки. Усе, що зробив нового з деревини, просто згріб і заніс до Вальки: «Продаси, а виручку поділите між собою. А мені час».

«Михайле, забери мене з собою!» – казала жінка, і не жартома.

Він нічого їй не відповів. Просто пішов, закинувши на спину наплічник.

Ішов грузьким шляхом. Мжичила мряка. Дув осінній колючий вітер. А в грудях пекло від нетерпіння скоріш побачити ЇЇ. Його сповнила колишня нестримна енергія, хотілось розправити крила й злетіти, щоб чимдуж помчати звідсіля. Кокон дав тріщину, і він виривався з нього, нещадно розтинаючи при цьому все своє єство.

Він ішов і не міг втямити, чому досі чекав. Чому поставив своє життя вище її сліз? Це так дивно, що він послухав брата. Він ніколи не слухав чиїхось порад, навіть братових, завжди розпоряджався своїм життям сам. Хоч невдало, хоч часто все летіло шкереберть, але це було його життя, це був його вибір. А тут – наче потьмарення якесь найшло на нього. Поглинуло його розум. Добре, що відпустило. Бо міг же й глузд згубити. І вже не знайти.

Рівне було таким же понурим і застиглим, як і місцина на краю світу, з якої він повернувся. На фоні голих сірих дерев і зів’ялої трави все виглядало якоюсь безпросвітною меланхолійною пусткою.

Михайло йшов вулицями і згадував, яким він бачив це місто востаннє перед своїм зникненням. То був початок літа, усе довкола зеленіло й вирувало, ще не встигло втратити невпинних ярових соків, шаленого весняного буйства.

Як добре було тоді! Той весняний вир наче сприяв їм у їхньому власному шаленому вирі…

Як буде тепер? Чи зрозуміє його Мар’янка? Чи простить? Укотре… Скільки здатна простити жінка? Зрозуміти. Стерпіти… Жінки сильніші від чоловіків. Стійкіші. Хоч і нарекли їх «слабкою статтю». Ці шаблонні твердження необґрунтовані. Скількох чоловіків життя викручує так, що вони ламаються, вдаючись до крайнощів: пиятики чи самогубства, або ж серце не витримує і зупиняється. Жінок теж викручує життя, не милує. Але вони терпляче несуть свій тягар, бо знають, що мусять: на їхніх плечах діти, сім’я. То хто слабший?

Він і сам не витримав би, якби не Мар’янка. Якби вони не зійшлися знов минулої весни – він би голову в петлю всунув. Нащо йому таке життя? Життя, позбавлене сенсу. Порожнє, пропаще. Наповнене лише поразками і скочуванням у чергову прірву. Часом серце болить так, що, здається, от-от зупиниться.

Михайло раптом похолонув. А що, коли Мар’яна, провівши його в «останню путь», повернулась до свого колишнього, вийшла за нього заміж? Може, забула про те, що було поміж ними? Забула його? Казала ж, що час стирає все, і навіть біль.

Та ні. Ні. Вона любить його і все простить. Він це точно знає.

Михайло згадав, як уперше після розлуки побачив Мар’яну. Він помітив, як крізь страх у її очах прозирають колишні почуття, заховані десь на споді душі. Ще тоді, весною, побачивши її під їхньою липою, він уже знав, що вони будуть разом. Хоч вона була не вільною в стосунках, хоч заперечувала можливість їхнього єднання, знав: вона буде належати йому. І не помилився.

Але чому, чому доля дає йому стільки випробувань, стільки стусанів? Чому він не може просто спокійно жити, як усі люди? Чому постійно має боротися, борсатися, виживати? На межі своїх фізичних і психічних можливостей. Наче вітрильник посеред бурхливого океану, балансує поміж фатальними хвилями, будь-якої миті ризикуючи опинитись під ними й піти на дно. Власне, він уже був на дні, й не раз. І дивом спливав на поверхню.