Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

– Привіт.

– Привіт. Дивись, які гарні мушлі я знайшла!

– Дуже гарні. Справжні скарби! – Михайло бере мушлі, роздивляється їх. – Чудова знахідка. Збережи її.

Вони прогулюються пляжем, тримаючись за руки, як раптом Михайло зупиняється. Його обличчя стає задумливим.

– Ти йди, а я тебе наздожену, – каже він.

– Я тебе не залишу! Ходімо разом!

– Ти мусиш іти далі, а я тебе чекатиму там, трохи пізніше.

– Але чому?

– Так треба. Не хвилюйся, все буде гаразд. Вір мені. – Михайло міцно обіймає Мар’яну…

Вона прокинулася, ще відчуваючи на тілі його обійми. Її сповнювало якесь незвідане досі відчуття, на вустах блукала легка усмішка.

Вона не могла збагнути, що означає це відчуття, але воно дарувало їй приємний спокій. Біль, який раніше поглинав її всю, того ранку раптово відступив і дозволив їй відчути: щось змінилось, і це «щось» має дарувати їй якусь несподівану радість.

Лиш під вечір, коли вона збагнула, що давно як слід не харчувалася, та й узагалі не може дивитися на їжу, а затим узяла до рук календарик, неймовірна здогадка осяяла її, мов грім серед ясного неба: вона вагітна?!

Із тією здогадкою Мар’яну сповнила втіха, уже знайома їй зі сну: вона носить під серцем ЙОГО дитину!

Ось він – рятівний місток, який допоможе їй хоч трохи вгамувати нестерпний біль. Частинка ЙОГО є зараз в ній! Милосердний Господь дарував їй цю розраду, і це єдине, що нині має для неї сенс. Так, значна частина її душі вмерла в той день, коли у небі літали ластівки, і її вже не відновити, проте… на її місці нині зародилося щось, що здатне заповнити порожнечу.

…Мар’яна стояла коло вікна і дивилась, як опадає жовте листя, змочене осіннім дощем. Вона думала про літо, що минуло. То було божевільне літо. Так багато всього сталося за цей, начебто й невеличкий, проміжок часу! Вона віддала коханому своє серце, затим доля пошматувала його вщент, щоб тепер потихеньку залатувати, лишаючи по собі глибокі болючі шрами, які нагадуватимуть про себе довіку…

Вона не витирала сльозу, що скочувалася по щоці. Була певна: якби нині їй випала нагода повернути своє колишнє спокійне життя, в якому не було б Михайла, нізащо не скористалася б вона нею. Нізащо б не відмовилася від тих почуттів, які відкрила у своєму серці цього літа.

Бо почуття ці сильніші за біль, сильніші за смерть. Цього в неї не відійняти нізащо! Палке, безтямне юнацьке почуття переродилось у свідоме зріле кохання, і Мар’яна збагнула одну важливу річ: так, як кохає вона Михайла, не покохає нікого в цім світі. Та й не хоче. Справжнє почуття дарується лиш раз, і розмінювати його на схожі, проте інші почуття – це, щонайменше, неправильно.

Звісно, це вибір кожного, проте свій вибір Мар’яна зробила. А біль… То її біль, і вона нестиме його по життю. Для чогось це потрібно.

Якось увечері, прогулюючись у парку, вона зустріла Макса.

– Привіт, Мар’яно! – начебто зрадів він, і погляд його ковзнув на її живіт. – О, вітаю тебе з таким радісним втіленням почуттів! – Максим умів добре вправлятися зі словесними зворотами. Звісно, про те, що Михайла вже немає, він не знав.

– Дякую, Максе. Як твоє життя?

– Чудово, дякую й тобі! – намагаючись вдавати веселість, відповів він. – Усе гаразд у тебе? – Він пильно подивився їй у вічі.

Мар’яна сумно всміхнулась і відвела погляд. Їй так захотілось усе йому розповісти: як нестерпно тяжко та боляче їй від невиправної втрати, як повсякчас хочеться плакати, але сліз уже немає; про те, як уперше в житті вона хотіла би повернути час назад, щоб відвернути ту страшну біду… Проте, помітивши в його очах благання дозволити йому спокійно жити, вона стрималась. Не буде вона мордувати нещасного чоловіка. Він і так зазнав від неї болю, навіщо ранити його знову, адже тепер, відкривши в собі почуття до Михайла, вона тим паче не зможе бути з Максом. Тож нехай собі живе, віднайшовши спокій.

– Так, звісно, усе гаразд.

Вони ще перекинулися парою несуттєвих реплік та й розійшлися, кожний у власне життя.

…Дощ скінчився, проте краплі ще спадали додолу з мокрого листя, сумно шурхочучи ним; стікали по віконному склу, лишаючи по собі химерні візерунки. Мар’яна роздивлялась їх, дозволяючи тяжким думкам володіти її свідомістю.

Ще трохи, і вона поверне собі мужність жити далі.

Вона сильна.

Але… ще потерзає собі душу спогадами…

Уже вечоріло, коли він, витягнувши з колодязя води, поставив відро коло сходів і стомлено сів на лавку під вікном. Неспішно закурив цигарку. Зітхнув. Затягнувшись, теж неспішно, випустив цівку диму й похилив голову.