Оксана Забужко - Тут могла б бути ваша реклама [збірник]

Там, у Єрусалимі, переходячи від храму до храму, вона просила в Бога сили – більше нічого: рік видався тяжкий, самотній (шлюб, що довший час догнивав був потихеньку, затуманюючи душу, як віконце в парко надиханій кімнаті, нарешті розпався), а головне – бездомний, весь у нарваних скоках від одного тимчасового пристановиська до іншого, аби тільки не лишатися в маціпусінькій квартирці вкупі з мамою: з нею вона починала ненавидіти власне тіло, його вперту, необорну матеріальність – мусило, хоч ти лусни, займати певний кубічний об’єм простору! – ночами снилась собі хлопом – високим, довговолосим чорнявим самцем-Мауґлі, що волочить у койку стару відьму у звислих блакитнаво-сивих космаках – і не може її взяти! – ото б утішились американські психоаналітики, аби їм таке доповісти! – тоді-то й стало зринати – промельком, скидом, вихопиться й спорсне – відчуття якоїсь наскрізної відкритости-всім-вітрам: на добре чи на зле? Розумом запевняла себе, зціпивши зуби: хай хоч гірше, аби інше! – а вірші обіцяли: « Цієї ночі, певно, прийде жах. / Гарячий дрож – любовний чи блювотний – / Передчуттям збоченського зв’язку / Чи крику смертного стенає кволе тіло. / Розрив, розрив – всіх зв’язок, нервів, жил: / Моя беззахисність така тепер зовсюдна, / Немов одвертий заклик злу: Приходь! / Я вже себе побачила будинком, / З якого в ніч оголеним вікном / Горить жовтогарячий прямокутник / Із планками упоперек грудей / І низу живота – як на рентґені, / І камінь той, котрий розтрощить шибку, / Вже десь лежить, чекаючи руки ». Во блін – що тут ще скажеш… А в Єрусалимі якось було попустило, зрештою, й симпозіум видався цікавий, так що поперек-горла-вгороджену кістку власного, вже зафаховілого екзгибіціонізму: щоразу заново демонструвати вишкіреним західним інтелектуалам, що й українці, бач, годні висловлюватися складнопідрядними реченнями, – вона тоді проковтнула порівняно безболісно, – тільки, сидячи в перерві між сесіями на відкритій терасі за столиком, блаженно витягши ноги, посьорбуючи кавусю впереміж із балачкою – сперечалися за Донцова, та зрозумійте ж ви, панство, це не антисемітизм – це рев пораненого звіра: пустіть, дайте нам жити! – й з укритою посмішкою розглядаючи співрозмовців крізь золотинки змружених вій, вона зненацька почула різке, надсадне янчання: невідь-звідки на терасі взявся антрацитово-чорний котюга, задерши хвоста йшов між столиками, крізь загальний сміх та різномовні оклики, й патрав повітря червоно роззявленим вереском, – бризнуло попід шкіру легеньким холодком: це ще що за проява? – а воно, стерво, скерувалося просто до їхнього гурта – вигнувши спину, плигицьнуло їй на коліна, теплим тягарем зібгалося в пелені й занишкло, посіпуючи насторченим вухом, перемкнувшись на утробне воркотання: знайшло, кого шукало. Посміялись тоді, та й вже, – з несвідомим острахом, мов на те, щоб загодити, вона обережно погладила звірюку, – котище розплющив на неї жорстко засклені золоті очиська з чорними прорізами зіниць, як у навспак поставлених свічок, охнула подумки: свят-свят-свят! – попалась, золотце, от коли попалась – акурат за півроку до того, як – оглушило, завертіло вихором, підхопило-понесло, не давши оханутись: спасительницею себе уявила, жоною-мироносицею, так? Ну то маєш – прицільно, просто в той світляний прямокутник, із планками упоперек грудей і низу живота, і не скигли тепер – він як-не-як тебе любив, той чоловік. Ні, то щось інше хотіло ним тебе любити: котик у пелені, котик на лоні, зблиск очей і пазурів, а я, розпростерта, граю на скрипочку і кричу: ах коханий, мені боляче, боляче, чуєш?

Поясни мені одну штуку. Поясни, бо я щось ніяк не в’їду. Ти що ж – справді вважаєш, що коли у тебе – стоїть і не зразу кінчаєш, то ти вже й князь, і жінка мусить сукати ніжками й прискати окропом, іно ти зволиш до неї доторкнутися – серед ночі, по тому як позгортаєш, акуратненько так, свої рисунки, а я тимчасом відбуватиму перший сон? А втім, із його приїздом їй перестали снитися сни – точніш, вона перестала їх пам’ятати: клубочились якісь ошмаття, переважно тьмяних, брунатних і асфальтово-сірих тонів, але жоден сюжет не протискався в денну тяму, немов між нею і нічною в мить пробудження падало важке віко, – свідомість його присутности поруч перекривала канали зв’язку. Чи не вперше в житті вона виявилась ув’язненою в клітці голої наявности – світ зробився непрозорим, вимкнулось і погасло його друге дно, мерехтючо-підводна сітка нерозгаданих значень, що доти завше світилася в снах і віршах, – тепер не було ні снів, ні, відповідно, віршів: вона втратила орієнтацію, наче позбулася одного із змислів, оглухла чи осліпла. Розбомблене вночі тіло цілий час відчувалось неповоротким, якимось одутлим всередині, ніби справді була вагітна – пакетом базарного м’яса в кров’яних підтьоках, та що ж це мені все не слава Богу, тупо дивувалась вона – і засинала на його руці, мов непритомніла, а він радісно бубонів над вухом: « А знаєш, ти, виявляється, можеш бути дуже навіть “пріятной женщиной” – тільки із сексом наладити треба » , – « Секс, – спросоння мимрила настановчо: голова все-таки вирубувалась останньою, – це тільки показник якоїсь глибшої незгоди », – « Сумніваюсь », – обтинав він – і тим закривав тему. Виходить, не так уже й багато ти про це діло знаєш, радість моя, – попри весь свій уславлений досвід, і хто б подумав! Говорити, звичайненько собі дійти згоди було неможливо – оскирявся з місця, займаючи оборонну стійку, на той час, коли спроба серед дня витягнути до нього руки стала зроджувати в ній блискавичне млосне відчуття захитаної рівноваги – наче в різко спиненому ліфті або коли спішиш одинцем навперейми юрбі, що сипонула з тролейбусної зупинки, – він-бо «не любив, коли його обмацують», далебі нездоровою була ця знехіть до нормального контакту (« І не соромно тобі оце , – насмішкувато скалив око з подушки, – обмацувати мужчин? »), – на той час вона ладна була вже не те що говорити – голосити, нескінченним двадцятичотиригодинним монологом (так неперетравлена їжа пре з отруєного організму в оба кінці), трясти його за плечі, щоб докричатися, та що ж це таке, чувак, – а чувак, між іншим, сім’ю будувати приїхав, сурйозно, без дурників, привалив у чім стояв, оце кохання! – і все випоминав їй, що, поки він тут із нею, у нього вдома на будівництві майстерні цеглу розкрадають, « Ти що , – бралась руками в боки: відьма, зечка-блатнячка, зроду не підозрювала себе такою, – хочеш, щоб я тобі неустойку заплатила? » – ах холєра, ну як мислимо, щоб двоє недурних людей, які начебто ж кохають одне одного, так? які здолали стільки перепон, щоб бути разом, чого коштувала йому сама тільки віза після всіх автокатастроф і розбитих ребер, чого коштувала їй та зима в Кембриджі, – негодні були е-ле-мен-тар-но порозумітися, – на голову не налазить! І – як об мур без пробоїн, от під такі хвилини, певно, його дружина й шпурляла в нього ножами, про що раз був обмовився знехотя, – премиленько, нічого не скажеш, родинний спорт української інтеліґенції: і що, свербіло спитати, не влучила? Натомість силкувалася бути розважливою: слухай, я ж не кукла на шнурку, що ж ти так, – визвірявся спідлоба, зігнутий над столом, мов розмотуючи димні кільця злоби: « В мені просто багато речей убито! » Дякую тобі, серце, – відтепер, здається, в мені також. Значить, вона заразна, ця хвороба духа? Значить, тепер і мені ліпше втікати од людей, ліпше не зближуватись ні до кого на відстань подиху? Ти навчив моє тіло – каструвати кривдника: вся моя, з коліна в коліно громаджена жіноцька сила, досі спрямована до світла (найдорожча пам’ять із минулих кохань – сонце в чорному небі: таким воно бачиться з космосу, то звідти набиралась по вінця струмуючою радістю моя утла посудинка), з тобою вивернулась чорною підкладкою назовні, зробилась нищівною – смертоносною зробилась, щоб сказати прямо, не завиваючи в папірці. « Вклякну, де стою: о, бих / Страшний, переступний гріх – / Донині трясе відриг, / Мов труться тороси криг / У нутрощах! Під грудьми! / Кого благати: Задми / Цей синій, сухий пожар, / З грудей відвали тягар? » Бо я – винувата-таки, бо любов моя зосталася в Кембриджі, станула по весні з глибокими снігами, а на літо, на час твого приїзду, лишився вже тільки рубець – і надія, що ти його – відживиш. Мала б раніше втямити: відживляти – не твій фах.