Оксана Забужко: Тут могла б бути ваша реклама [збірник]

« Господи, куди ж далі? » – так було підписано шкіц, який вона підгледіла в його робочому альбомі, необачно залишеному на видноті: на самому вершечку, на гранчастому шпилі гори балансував на одній нозі голомозий чоловічок із небезпечно вигостреним, як у автора, обличчям (всі мальовані ним обличчя були умовні, і всі невловно-мінливо подібні між собою, мовби розбігались, як кола по воді, від потопленого ориґіналу – так ніколи й не написаного автопортрета), – чоловічок обіруч держав драбину, наставлену в небо, і питався в Бога, куди ж далі, але небо над ним було порожнє. « Я завжди хотів одного – реалізуватися ». Чудесний збіг, братіку, – я так само, тільки що це значить – реалізуватися? Колись – іще коханий, іще вияскравлений її любовним замилуванням, як свіжо відреставроване полотно: тверді, смарагдові спалахи в зорі, той нестерпний (о, до стогону!) профіль зі старовинної монети, сріблистий, ні, скорше алюмінієвого посвіту, йоржик (« Дикобразик! » – сміялася, гладячи, поривчасто втуляючи цю сухо, породисто виліплену голову собі між персів), суцільний метал, камінь, обсидіан! – сидячи в неї в кухні, звісивши руки між колін і невідривно втупившись у кахляний візерунок на долівці (і того бахматого светра, в якому геть тонула його цупка, у вузлик стиснута постать, вона також полюбила), він розповів їй про свого батька, – дід старівся самотою десь у селі на Поділлі, давай провідаємо його – вдвох, поїдеш зі мною? (і їй зараз же уявилось, як гордо каже, хряпаючи дверцятами машини: «Тату, це моя жінка!» – те простолюдне «жінка» в устах українських мужчин завжди пороло їй слух, але тут – тут вона б не ґзилася, з усмішкою ступила б, як із журнальної обкладинки, у своєму шикарно просторому кармазиновому пальті од «Ліз Кларбон» і чорних, гармошкою, чобітках на височенних підборах, у розквашений дощами чорнозем – чи що там у них, ґлей? піски? – підводячи комір, тонкі музичні пальці з наманікюреними в тон пальту нігтями, гойдливі дармовиси арабських срібних сережок: його гордо демонстрований здобуток, остаточна перемога, якою справджене життя звітується перед своїм витоком) – молодість старого пройшла по концтаборах, німецьких і радянських, « помиї хлебтав із корита », – вимовив, ніби чиряка вичавлював: з хижим притиском і хворобливою приємністю бачити виприслий гнійний стрижень, – і докінчив неголосно, так і не підводячи зору: « Раби не повинні родити дітей », – « Що ти таке кажеш, як смієш, гріх! » – « Бо це вспадковується », – « Ні чорта не вспадковується – хочеш сказати, що в тобі нема свободи? » – « Бажання вирватись – іще не свобода ». Вирватись! – її потрясло це слово, так легко вийняте з її власного словника, ніби він загодя знав, на якій сторінці розкрити, – тим словом він вивів на яв і так потвердив, устійнив неомильність її родового інстинкту, що врубався тої першої ночі, впізнавши : милий мій, рідний, хлопчику маленький, іди до мене, в мене, я обтулю, закрию тебе собою, я народжу тебе заново, так, разом, віднині й до кінця, ну ясно ж, ми одружимось, та що там, ми вже одружилися, і в нас буде – син (« Родити тобі треба , – задихнувшись, одривався од її губів, не в змозі довше зносити цілування навстоячки: – молока в тобі багато! » – в тому його, кошмарнуватому якомусь, – хоч він, спасибі, щадив її перед подробицями, відбуваючись болісним жестом – долонями по лицю, як сухе вмивання: « Ат – митарства… » – шлюбі – в нього був син, уже дорослий, студент, і, казали, страшенно славний пацан, від нього взагалі мали родитися хлопці , такі речі вона визначала з місця, блискавичним наскрізним знаттям, від дівчини ще – з кожним мужчиною, геть і до всякої койки: хто з цим-от буде, син чи дочка, – чия стать дужча), – білявеньке, з курчачо-пушистим волоссям хлоп’ятко, що вже кілька разів являлося їй у снах, – покрутившись у безповітряному просторі, потяглося, вхлипнуте яросною силою її пориву, – на нього: буде класний хлопчисько, як золото (і все строкате сум’яття прочитаних ними книг, його картин, її фортепіано, Боже, як же багато всього нажитого й передуманого! – пірвавшись у барвний вихор, злившись докупи, вмент утворило в уяві – гніздо , стало структурою – завершено-круглою, з живим тяжиком в осерді: зовсім непогано народитися в такому світі, і ми – ми зуміємо його захистити, правда? йолки-палки, та скільки нас узагалі є, тої нещасної, через силу, впоперек історії затриманої інтеліґенції вкраїнської, – горсточка, й та розпорошена: вимираючий вид, повигиблі клани, нам би розмножуватись шалено й повсякчас, кохаючись де лиш можна, з оргіастичною ненатлістю зливаючись в єдине, зойкаюче-стогнуче щастям кублище рук і ніг, встеляючи собою, заселяючи наново цю радіоактивну землю! – син, от він-то нарешті звільнений буде від того спадку, за який цілу молодість розплачувалися ми – так тяжко, що вже наче й сповна), – лютий, яркий інстинкт породи , раз усвідомлений нею на ввесь обшир духа, заповнив її цілком і попер навмання, все на шляху змітаючи, – що там розгепане авто, що там відстані – між містами, а хоч би й між континентами! – що там пожежа з повістками й ментівськими протоколами (а яка дивна була пожежа, слідство так нічого й не доглупалося, на зимовій дачі, куди приїхали компанією, він розкладав над ранок вогонь у каміні, то він наполіг на шашликах, змотався автом, тоді ще цілим, удосвіта на ринок, купив м’яса, – їй запам’яталось, як ніс наперед себе тяжкого, одутого пластикового пакета в кров’яних патьоках: якось недобре, мутно діяло на неї те безсоння – засушливий згірклий посмак у роті, відчуття немитости й бруду під нігтями, гадалось тоді – від утоми, перепою-перекуру, а потім, у нормальних уже, та що нормальних, у, вважай, кльових, зо всіма американськими вигодами, умовах, показалося – нніт, не від того, – відчуття тим більш неясне, що він же був такий клінічний чистюк, щоранку по годині плюскотався під душем, і то не рахуючи гоління, аж її брала зла цікавість: що здоровий хлоп може там годину робити, онанує, чи що? його власного запаху вона так ніколи й не занюшила: тютюн – так, дезик – так, але як, чорт забирай, пахне мужчина, з яким прецінь два місяці, пардон за високий стиль, ділилося стіл і ложе? – навіть сперма його, здавалось, не мала запаху, може, тим, що, іно скінчивши, зривався й гнав до ванни як ошпарений, слухай, мені що – за тобою бігти, чи як? « То все було – блуд і бруд: / Промивка підземних руд / Од давніх, стійких отрут, / По чім залишався – труп. / Відмитий і непахкий, / Розкинувши дві руки, / Немов окоренки крил, / Лежав, мовчав і курив. / І я мовчала невлад, / І входив у мене – ад », – це вона тепер таке пише, хоч на фіґ його таке й писати – функція хворого організму, не більше, а тоді – тоді крізь безсонну очманілість блищав тонко, з просинцем накрохмалений сніжок, на шибках сяли морозяні лисиці, була тиша, велика, аж наче всесвітня, тільки пошурхував надворі під кроками схвачений порошею падолист, пасмуги блідого сонця лежали на паркеті, коли вона вступила до зали, де він, присівши навпочіпки перед каміном, розкладав вогонь, підсовував наготовлені полінця, озвався, не повертаючи голови: « Чуєш? – з горища долинав химерний, ляскотючий звук: – кран прорвало, треба буде майстра викликати », – провела з-за спини рукою йому по потилиці – проти шерсти, ніби сподівалася викресати іскри, що його чинити з цею ворохобнею в собі, « що мені робити з тобою? », і тут – заледве встигла відступитися – влетів Лесик у куртці наопашки, вдарило крупним планом – танцюристо закрутився об’єктив: істерично-веселий жах з очей, рот, розчахнутий криком: «Люди! Втікайте, горить!» – хто – горить, що – горить, а вже були надворі, тупо стояли, позадиравши голови: ціла мансарда двигоніла, обнята густим, жовтяво підсвіченим димом, він бурхав у небо і вже гоготів, вже щось наростало в ньому реготом, підносячись на повен зріст, з тріском проламуючись головою крізь покрівлю на волю, у-гу-гу-гуу, нарешті! – і вона знову мигцем подивувалася, що не чує в собі страху, що – відрубана, мов не з нею те все діється, – від сусідів бігла по доріжці окаряч молодиця, навіщось напинаючись на бігу чорною хусткою, хтось метнувся дзвонити, заскакали на узбіччі зору обличчя й постаті, зчинилася веремія, а вона бачила тільки його дивний, нетутешній якийсь, спокій, зведений до низького сріблястого неба профіль, руки в кишенях, згадала рядки з його листа, невдовзі перед тим одержаного: « Звикаю до свого нового стану, але потребую ліків. Згоден на лікарню, тюрму, лоботомію », – щось тут було не те, і коли, по кількох годинах, як уже погасили, як відверещали, відблимали по снігу синюшними сполохами пожежки, а слідчий ще не приїхав, і компанія, вся ще в зашпорах збудженого сміху, кашлю, сякання – перший шок пересівся, й належалось відпружитися, – додавлювала заготовлену, було, під шашлик пляшку коньяку в сухому й такому ж притульному, після всього, фліґелі – вже мало що не родина, ох братці, ну ні фіґа собі, лини-но ще, кому лимончика, уф, кайф, здається, вставило, дайте хто цигарку, – і він зненацька поліз у сумку й витяг жменю бенгальських шпичаків: купив уранці на ринку, як їздив по м’ясо, думав, зізнався кротко, влаштувати невеличкий феєрверк, – вибух нервового реготу стряс фліґелем, аж шибки забряжчали: ну й ну, і влаштував, – як це тобі вдалося? ти хоч слідчому, чуєш, не показуй, – склав зморшки в усмішку, розвернувся до неї, підваживши коротким, кинджальним зблиском мішкуваті повіки: « Може, ти хоч так мене запам’ятаєш », – того-бо ранку, перед пожежею, вона сказала йому, що їде до Америки. І нічого не встановило слідство, геть-таки нічогісінько, – просто вирвався звідкілясь дух вогню, ким? чим випущений? – вирвавсь і дев’ять місяців гнався за нею, вже по американських широтах, в кухні, надто поночі, як виходила перекурити, раз у раз зринав виразний сірчаний запах – чи то газ витікав? – сковорідки з гюрзячим шипінням плювались їй на ноги киплячою олією, опіки гоїлися кепсько, а вже при ньому, як прилетів-таки, повідкривалися, мов стиґми, прости Господи, – він сам заліплював їй пухирі на литках віддертою від яєшної шкаралущі плівою: « Посидь так, хай підсохне », – і лишалась сидіти перед телевізором, покірно вклавши на coffee table [35] Столик для кави. свої нерівно попідсмалювані сирі ковбаси, вже цілком визуті з усякого еротичного чару, – і врешті, останнього вечора перед тим, як мали, хвалити Бога, вибиратись із квартири, перетвореної за час їхнього співжиття на залютований бокс густо встояного, аж ніби видимого темно-бурого чаду, – куди, неясно, тимчасом у мотель, аби якась переміна, – тоді, на прощання, вогонь повернувся у своєму первісному вигляді: була сама, готувала в кухні вечерю, із уже звичним відчуттям до нудоти облягаючого стиску чекаючи на його поворот із майстерні, щось там обшкрібала, спиною до плити, і враз озирнулась, як од поштовху, – конфорка під каструлею палахтіла вже замалим не до стелі, і вже зароджувалось у полум’ї те саме зловтішне гоготіння, з яким цього разу була сам на сам: fіre alarm [36] Пожежна сиґналізація. чомусь мовчав, як паралізований, але над тим вона застановилася щойно перегодом, а першої миті, машинально, не рознімаючи зціплених п’ястуків – у лівому потім виявила затиснуту цибулячу лушпайку, – ринулася збивати полум’я трапленим попідруч рушничком – воно ж, несите, зраділо, мов на це й чекало, рушничок зотлівав їй у руках, гейби плавився, швидко скручуючись почорнілими, спахаючими жаром краями, аж доки не здогадалася бурнути води – одну кварту, другу, третю, – засичало, розповзлося їдким смородом, стала серед кухні з обгорілою ганчіркою в опущених руках: ні, Господи, не витримаю, уже не витримую! – і так справдився її сон – давній, минулорічний, задовго до знайомства їхнього побачений: деревцятко на роздоріжжі, трепетне й шурхотливе, хтось невидимий запалює під ним багаття, черконувши сірником, і от – мить! – деревце охоплене пожаром, котрий тут-таки й гасне, мовби на те лиш, щоб обглитати крону з листя, і там, де перед хвилею деревцятко мінилося світляною зеленню на тлі неба, стримить гіркий, зчорнілий кістяк. З чим вас, дєвушка, й поздравляю. « Розпукнуте дерево в голім ряду – / Куди ж ти, дурненьке, спішило? / Ще й землю розкислу, безживно-руду / Пістрява трава не замшила, / Ще вітер весняний чаїться, як миш, / Під віттям, насторченим в мітли, – / А ти вже зітхаєш, а ти вже дрижиш / Клейким ряботинням на світлі! / Навспинячки тягнешся, бідне дитя, / З усіх своїх соків і нервів – / Аж чути, здається, як млосно хрустять / Сустави, за зиму завмерлі… » – спершу був цей вірш, також недописаний – а слабó було дописати, до кінця додумати – слабó? – потім той сон, потім – усе, що було потім. Валяй тепер, розкопирсуй углиб, шар за шаром, археологине ти горопашна, – тільки жаліти себе не смій, ніщо-бо не ослаблює так, як жалість до себе). Хто б оце сказав – вірші, вони тільки передбачають, чи, чого доброго, витворюють нам майбутнє – викликаючи з ройовиська схованих у ньому можливостей ту, котру називають ? І якщо це справді так – якщо ми, сліпі шаленці, самі програмуємо життя наперед, раденькі, що дурненькі, – що так кльово написалося! – робимо його таким, яким воно є, – то який же це страшний дар, Господи, – наче бомба в руках п’ятилітка, – і як його одмолити?