Оксана Забужко - Хроніки від Фортінбраса

Оксана Забужко

Хроніки від Фортінбраса

0 Слово

1 Входить Фортінбрас

2 Комплекс Ітаки

3 Мова i Влада

4 Мова і Право

5 Філософія і культурна притомність нації

6 Жінка-автор у колоніальній культурі

7 Психологічна Америка

8 Прощання з Імперією

9 Польська Культура

--------------------

СЛОВО ДО ЧИТАЧА

Чому це, — спитає читач, — хроніки? І чому — від Фортінбраса?

Зараз поясню. Точніше, спробую.

Одного вечора ранньої осени 1954-го року "вєчний", за 58-ю статтею, "ссильнопосєлєнєц" містечка Балєй Читинської области, а колись, "в миру", студент Львівського університету Стефко Забужко вертався з роботи до себе на квартиру (натоді він уже жив "вольняшкою", працював електриком і навіть справив собі першого "вільного" костюма, в якому й ходив). Містечко було, що називається, "призонне", замешкане людом то "полублатним", то засланчим, і кожна сезонна амністія стрясала ним, як пробуджений вулкан: випущені з табору вуркагани починали з того, що розживалися "на нове життя" — пороснувши випадкового перехожого лезом по горлу задля піджака або чобіт, і та осінь мала бути власне такою, Стефка попереджали не ходити поночі самому, але щось його в той вечір затримало, — і, щойно він звернув у навпомацки знайомий міжпарканний завулок, як у пітьмі розітнувся пронизливий заливчастий посвист, два тіла безгучно шурхонули водночас зобабоки через паркан, і вдарив у вічі, засліпивши, наче прожектором з "вишки", ліхтарик, — все трапилося так разом і блискавично, що він, як розказував потім, не встиг і злякатися — тільки й почув, як схитнуло повітря потойбіч ліхтарика здушеним, сливе що нажаханим видихом:

— Палітіческій!..

І — щезло, вимкнулось, провалилось назад у ніч — як примарилось (професіонали!..) — Стефко хвильку покліпав, розганяючи сліпі плями в очу, й рушив далі — крок за кроком потроху всвідомлюючи, на якім волоску од леза бритви зависло було оце перед миттю його заледве двадцятип'ятирічне горло.

...До кінця своїх днів мій батько так і зостався в переконанні, і мені цей епізод наводив як доказ, що ГУЛАГівські "блатні" — до "політичних", 58-ої статті, ставились шанобливо і з острахом (за суто кримінальною логікою: "боишься — значит, уважаешь"). I тільки дорослою, прочитавши Солженіцина, я дізналася, що це, м'яко кажучи, не зовсім так — що, цитую "Архіпелаг ГУЛАГ", "всі двадцяті, всі тридцяті, всі сорокові роки" політичні "Укропи Помідоровичі й Фан Фаничі" складали в очах "блатних" не більше ніж комічну своєю легкоприступністю здобич, покірний предмет безкарного (до того ж ревно заохочуваного таборовим начальством) ґвалту й розбою, і щойно в 1953-54-му роках становище різко переломилося — коли в ГУЛАГ влилися, ґрандіозним забуренням, ОУНівські етапи. Солженіцину не бракує ні спостережливости, ні фактографічної безсторонности, щоб визнати рушійну ролю саме цього "поповнення" — незліченного напливу бандерівських партизанів — у розв'язанні таборового руху опору, упродовж "всіх двадцятих, всіх тридцятих, всіх сорокових років" геть-то непомисленного, і етапи цього руху він фіксує вельми чітко — від по-військовому нещадної повсюдної "рубилівки" (винищення стукачів) до "сорока днів Кенґіра", найбільшого повстання в історії ГУЛАГу. — йому бракує тільки знання історії української (що для росіянина, зрештою, не дивина), аби впізнати в методах організації такого руху — пряме продовження ОУНівської партизанської війни, для всякого, бодай з чуток із нею знайомого, яснісіньке як на долоні: акурат така-бо "рубилівка" стрясала була Львовом кінця 1940-х (кажуть, жоден новопризначений шеф обласного НКВД не виживав довше трьох місяців, навіть ходячи виключно в цивільному!), і та "конференція", котрою розпочалось Кенґірське повстання, — коли до блатних "паханів" прийшли представниками від "політичних", цитую за оригіналом, "выдержанные широкоплечие хлопцы (розрядка моя: Солженіцин не уточнює, що то були за "хлопцы", лише шкодує, що імена їхні "не збереглися в протоколах", та й не вгадати йому в такій "позапротокольній дипломатії" почерку добре вишколених боївкарів. — О.З.)" — і запропонували до вибору: з ними, політичними, а чи з таборовим начальством, але якщо з цим останнім, то начувайтеся, блатні, бо "нас більше", — ця "конференція" звучить теж вельми знайомо, початки її — в 1930-х роках, у польському концтаборі Береза Картузька, що виявився для наших "выдержанных широкоплечих хлопцев" (мали-таки де навчитися витримки!) тільки репетицією ГУЛАГу... Ось ці-то безіменні перед історією "хлопцы" й зробили "58-му статтю" в очах "блатних" — "мужиками", авторитетними й шанованими, а після того, як союз їхній було скріплено кров'ю Кенґіра — ще й абсолютно, під страхом порушення "блатного" закону, недоторканними.