Оксана Забужко - Хроніки від Фортінбраса

послідовність партійних з'їздів та ленінських річниць, хоч би там що,

зоставалася непорушною. Тільки вони визнавалися (і відзначалися) за реальні

події, буцімто наділені містичною здатністю зненацька виводити двісті п'ятдесят

мільйонів людських істот з летарґійного сну і вкидати у вир незбагненне

бурхливої діяльности під назвою "соціалістичне змагання". Все, що не вписувалося

в цей сценарій — закордонні й локальні війни, голодомори, бунти, підпільні рухи,

не кажучи вже про поодинчі людські долі, — прирікалося на небуття, якщо тільки

не було втілене в слові — бажано найекспресивнішому й найлегшому до

запам'ятовування, отже, поетичному. Таким чином, у цьому Орвеллівському світі

називання на ім'я відновлювалося в своїй первісній, біблійній функції: щойно

називання по-справжньому творило назване, викликало його до життя, надавало йому

статус реальности. Байдуже, що ця "паралельна реальність" довший час зберігалася

ніби "в запасниках": найталановитіші наші поети-"шістдесятники", Василь Стус та

Ігор Калинець, провели роки життєвого зеніту в таборах для політв'язнів (Стус

там-таки й помер — на сорок сьомому році), але тодішні — датовані 70-ми — їхні

твори, оприлюднені щойно зі здобуттям незалежности, потрапили-таки цілковито й

докорінно змінити нашу пам'ять про минуле. Тож, якщо владці вважали себе за

"майстрів-виробників часу", то письменники андерґраунду виконували ролю

"майстрів-направників" — уперто "лагодячи" час, понівечений людською сваволею.

Я не згадала про ще одну важливу обставину: вже дівчинкою я знала, що належу до

нації, котра завдячує літературі самим своїм існуванням. В цьому нема нічого

спеціально нового, ані надзвичайного: колоніальні народи не мають власної

історії. Вся енергія їхнього чину тратиться на достосування до умов, нав'язаних

їм іззовні, і чи не єдиною продухвиною для згніченої колективної чуттєвости

залишається мова. Якщо не рахувати кількох коротких і невдалих "історичних

інтерлюдій", можна сказати, що впродовж двох із гаком віків російської

колонізації (із супровідною їй послідовною жорстокою русифікацією), Україна була

так званою "лінґвістичною нацією", яка в своєму найбільшому поетові, Тарасові

Шевченку, вшановує також і героя-націотворця, подібно як американці — Вашинґтона

й Лінкольна. Такий — зрештою, типовий — романтичний націоналізм переважна

більшість центральноєвропейських народів пережила в дев'ятнадцятому столітті. В

Україні він затримався майже на століття довше, тож, наприклад, у п'ятнадцять

років я твердо знала, що мені, яко українському поетові й спасителю нації,

вготовано на прийдешнє тортури, розп'яття, а також обов'язкову довічну славу в

грядущих поколіннях, — перспектива, од якої в п'ятнадцятилітки просто дух

забивало від захвату.

Виходить, отже, що мій особистий письменницький час охоплює відразу два століття

— дев'ятнадцяте й двадцяте, або ж, висловлюючись сленґом істориків, вік

націоналізму й вік тоталітаризму. Нині, сидячи за своїм хатнім "Макінтошем",

перекладаю "Щасливого подорожанина" Дерека Волкота, чудово знаючи, що жоден

український видавець сповна розуму не візьметься публікувати такої книжки в

осяжному — щонайменше п'ятирічному — відтинку майбутнього. Навіщо тоді, спитати

б, перекладаю? Не для грядущих поколінь, звичайно, — почасти для своїх

колеґ-поетів, які не читають по-англійському, але головно таки для себе: люблю

поезію Волкота, а переклад улюблених поетів — немов переливання крови: таким

робом всотуєш у себе невловне й невимовне нові, відмінні від твоїх способи

почування, доти приховані під машкарою чужої мови.

Так що, гадаю, я більш-менш готова зустріти й ще одне, двадцять перше

століття...

А одначе вже сама вживаність деяких понять недвозначно виказує нашу настійну

одержимість минулим. Живеш у країні, що визначає себе аж через три з шерегу

префікси "пост-": пост-комуністична, пост-тоталітарна, пост-колоніальна. В

літературі панує пост-модернізм: її-бо, літератури, Золотий Вік, як і годиться

Золотому Вікові, лишивсь позаду, і тепер, чого не торкнись, усе виявляється

цитатою. Популярний український тижневик зветься "Пост-поступ" — інакше,

"післяпрогрес". Виразне відчуття "кінця часів", фіналу грандіозної історичної

драми, котра начебто перейшла, проте якимось чином все ж не вичерпала себе,