Оксана Забужко - Хроніки від Фортінбраса

Така "подвійна оптика" погляду на духовну ситуацію дев'яностих —"внутрішньоукраїнська" й "міжнародна" (з неминучим, проте, збереженням "української перспективи") — зумовила, своєю чергою, й "тріадичну" побудову "Хронік...": від загальної, "інтеркультурної" проблематики (перший розділ) через специфічно-українську, тепер-і-тутешню (цей, другий розділ, вийшов відповідно й найбільш публіцистично-заанґажованим) — до намагання, в останньому розділі, синтезувати, накласти на себе навзаєм ці два смислові поля, прочитавши хронічні (перепрошую за мимовільний каламбур!) українські проблеми в раніше, за колоніального режиму, "закритих" для нас інтернаціональних історико-культурних контекстах. Що з того вийшло — судити, річ ясна, не мені. Ці "хроніки" не претендують на повноту — зрештою, сама собою форма "хронік" має ту перевагу, що в принципі не визнає завершення й залишається безнастанно відкритою для подальшого продовження тяглости — також і тоді, коли, як писала автор цих рядків ще двадцятилітнім дівчиськом, "за століттям засунуться ковані брами і брязнуть у воду ключі" (тоді, на початку вісімдесятих, сорокалітній рубіж у 2000-му — останньому році "хворого століття" — справді асоціювався зі скреготом замків; нині, коли до цього рубежу рукою подати, розумієш аж надто добре: брами ніколи не зачиняються, не прищемивши собою живого...).

За жанром у передмові належаться так звані acknowledgements — подячні слова всім, хто в той чи той спосіб спричинився до появи книжки. В цьому, однак, випадку, як уже напевно зрозумів читач, список вийшов би аж надто довгим — мав би охоплювати цілу попередню, "трагічну" династію української інтеліґенції, де непримиренні опоненти Шерех (якого люблю) і Донцов (якого не люблю), хоч-не-хоч, сусідили б пліч-о-пліч. Всім їм сукупно завдячую тим, що ця книжка є — така, а не інакша.

Тож звертаю свій acknowledgement у майбутнє — тобі, читачу. Адже, якщо ти все-таки є — значить, попри все, що діється в данському королівстві, — династія триває...

Київ, 10 листопада 1999 р.

Входить Фортінбрас

Ф о р т і н б р а с:

А я з жалем прийму належне щастя;

В цім королівстві є й мої права,

Судьба мені велить їх ознаймити.

"Гамлет", 5, 2.*

Авторизований переклад з англійської (Oksana Zabuzhko. Enter Fortinbras //

A Kingdom of Fallen Statues: Poems and Essays by Oksana Zabuzhko. -

Wellspring, Toronto, 1996). В основу есею покладено доповідь на

Міжнародному письменницькому Форумі Lahti Writer's Reunion "Письменницький

час" (Муккула, Фінляндія, червень 1995 p.).

Якщо в нашому сьогоденні, де все міняється навально й безладно, мерехтячи, мов

екран зіпсутого телевізора, ще зберігаються судження, котрих не соромно *

виголошувати з категоричною певністю, то для мене одним із таких є переконання,

що письменницьке заняття вельми подібне до заняття дитини — обом належиться

ставити питання, а не відповідати на них. Уже майже неймовірним видається, що ще

яких п'ятдесят літ тому мислитель ранґу Камю міг уявляти письменника лікарем в

ураженому чумою світі. Досвід минулих п'яти десятиліть мав би зцілити нас од

подібної пихи: виявилось-бо, на наше прегірке розчарування, що література не

ма:є явного, видимого впливу на перебіг історичних подій. Наявність плеяди

першорядних поетів і прозаїків не врятувала ні Грузію — від сповзання в

національний безум, ні народи колишньої Югославії — від жахіття громадянської

війни. Наприкінці століття мусимо скромно визнати, що час літератури плине

паралельно і, в лінійному вимірі, незбіжно з часом історії.

Трохи поясню свою думку. З раннього дитинства я зростала в добрій вірі, що

писання віршів — то найважливіше з усіх земних занять. Завдячую цією солодкою

злудою не тільки наелектризованій атмосфері українських шістдесятих — хоча, ясна

річ, коли маєш шість років, а дорослі круг тебе, щойно зійшовшись до гурту,

починають екстатичне декламувати рядки, котрі "в усіх на слуху", — часом

пошепки, але з тим палкіше сяючими очима, — то це не може не вбитися в тяму на

всеньке життя. Одначе мою віру живили й поважніші підстави. По-перше, я

народилася (і майже до тридцяти прожила без права виїзду) в країні, де час,

здавалось, зупинився назавжди. (Вельми прикметне, що перша українська драма,

проголошена "класикою соціалістичного реалізму" і нагороджена, 1930-го року,

Сталінською премією, називалася — "Майстри часу"). В тій країні просто не могло

трапитися нічого спонтанного, незапланованого й непередбаченого. Усталена