Оксана Забужко - Хроніки від Фортінбраса

зоставшися в душах і умах недовижитим, неперетравленим послідком, чіпко тримає

нас, висловлюючись у граматичних термінах, у стані "доконаного теперішнього

часу", англійського "Present Perfect Tense". Не можемо навіть, як Гамлет,

нарікати, — мовляв, звихнувся час: навпаки, виглядає на те, ніби аж надто багато

історичних часів жужмом упхалося в тісний, насилу двадцятилітній проміжок. Не

забуваймо, що Україна, на додачу, ще й пост-ядерно-катастрофічна країна, і

навряд чи можна уявити собі щось більш "пост-модерністичного", ніж закутушкана

хустиною старенька бабця за копанням радіоактивної картоплі в безлюдному селі

Чорнобильської зони. Образ сливе Прустівський за структурою: оце ж він і є,

віднайдений час! До-індустріальна й пост-індустріальна ери, дитинство й старість

цивілізації — злиплись докупи. От тільки результат такої злуки виявився

смертоносним...

Забагато подій трапилося на віку одного покоління, щоб дати нам хоч якийсь шанс

похопитися ввести їх у внутрішній код людських почувань. Бо ж почування куди

вимогливіше за думку, воно потребує куди більше часу, аби сформуватись і

визріти. Коли темп ґлобальних перемін прискорюється до навального, а екран

вістей із прибутною швидкістю миготить усе новими й новими кадрами, людська

психіка переходить до захисту — відгороджуючись від усякого допливу новин, який,

не бувши засвоєним емоційно, загрожує їй розладом. Тридцять років тому війна,

розв'язана в самому серці Європи, правдоподібно, перевернула б шкереберть цілу

західну цивілізацію. Сьогодні ми глипаємо в телевізор, залпом проковтуючи

вранішню каву, скрушно хитаємо головою — ай-яй-яй, що робиться, — грюкаємо

вхідними дверима й кидаємось наздоганяти автобуса: ми не допускаємо на мить,

було, заблислі в нас жаль і гнів увійти в нас глибше, тлумимо й гасимо їх на

бігу: на таке нема часу. Замість робитися майстрами часу, ми стали його

бранцями. У висліді живемо в стані якихось перманентних почуттєвих викиднів: ані

любити близьких нема коли, ані дорогих небіжчиків оплакати, — зате дедалі, то

більше оплакуємо власну безмежну самотність.

І письменник, здавалось би, приречений завжди залишатися професіоналом

почування, артикулювати для людей, занадто поглинутих самим перебігом життя,

діянням у ньому, аби над ним ще й рефлектувати, їхні глибоко укриті душевні

стани, їхні сни і страхи, і болісно невиразні, і заледве означені відчуття, —

письменник теж виявляється похованим під обвалом подій. Веж із слонової кости

більше не існує — нема їх де притулити. Мене завжди приголомшувало, як це в

дев'ятнадцятому столітті, де не було навіть друкарських машинок, не те що

персональних комп'ютерів, люди примудрялися писати десятки грубезних томів —

гусячим пером при свічці! Вже з появою друкарських машинок повні зібрання творів

помітно "схудли". Нині, наприкінці століття, життя плідного й успішного автора

незрідка увінчує одним-єдиний томисько — гаразд, коли два. Чи не означає це, що

ми потроху сходимо зі сцени?

Але ж трагедія таки — була! Бо ж, поза всяким сумнівом, щойно в цьому

упливаючому столітті гомо сапіенс сягнув дна пекла як вид (раніше, перед добою

Освенціма й ГУЛАГу, досвід подібних падінь ніколи не бував ґлобальним, а відтак

окрема, поодинча особистість зберігала за собою цілком правний шанс від нього

відсторонитись, — шанс, нині затрачений безповоротно). Тепер, коли трагедію

скінчено, і комунізм зазнав краху, і остання тоталітарна імперія розвалилася, ми

сторопіло озираємося назад, на поле бою, всіяне трупами й каліками в муках

корчів: що ж нам робити? Та чи й потрібні ми в фіналі, коли вже по всьому?

А в фіналі, не забуваймо, якраз і входить Фортінбрас. Це не хто, як він,

виявляється літописцем — виносить тіла забитих і реєструє все, що тут скоїлося.

Якби не він, ми б зроду не почули про Гамлета. Це він, Фортінбрас, наділяє

Гамлета — дарма що посмертно — всією повноважністю земного існування.

Тож провадьмо й далі реєстри — хай би навіть тільки своїх власних почувань. І

сподіваймося, що вони таки потраплять витворити окремий, "паралельний" час — той

єдиний, який у кінцевому підсумку тільки й важить: час людини — в тому всьому,

що так маловрозумливо зветься її життям.

КОМПЛЕКС ІТАКИ

[ Опубліковано по-польськи: Gazeta Swiateczna, No. 143.2436, 21-22.06.1997; у

словацькому перекладі: