Оксана Забужко: Тут могла б бути ваша реклама [збірник]

Несподіваний дзвінок із дому – від товаришки, що рік як пішла в бізнес і єдина з-поміж усіх київських приятелів-друзів може собі дозволити телефонувати до Америки: чи ти зараз у стані вислухати справді страшну звістку, питає вона. Тобто? У слухавці коротка пауза, відтак падає, стиснутим горлом: Дарка загинула. Вмент терпнуть обкидані приском ноги, а за ними й усеньке тіло отерпає, як при анестезії: ні! (А десь на дні свідомости дзижчить невпійманою комашкою між шибками паскудна думка: щасливиця, відмучилась! – бо мучилась вона таки тяжко, красуня й розумниця, ох як їй пасували «по-молодицьки» вив’язані тернові хустки з випущеними поверх кожушка тороками – рум’янець на розложистих вилицях, як яблуко-циганка, гостренький, мишкуючий носик, складені чирвою вустонька, суцільна цитата з фольклору, жива ілюстрація до Гоголівської «Ночі перед Різдвом», і гумор у неї був – також гоголівський, класично-український: коли баляндраситься з преповажною міною, а слухачі надривають боки, – і цілу молодість мучилася – з дурепою-матір’ю, що позвихала мізки й чоловікові, й дітям, зі сволочними хлопами: перший муж покинув зараз по дипломі, іно дістав столичний розподіл, задля якого, з’ясувалось, і женився, з другим скінчилося зірваною вагітністю, і по-оїхала гінекологія, мов з гори вділ, з третім, смирним, як хлібний м’якуш, і цілий вік не-при-ділі, гарувала за здорового дядька, поки він, спасибі, глядів малу, – репетиторствувала навсібіч, брала переклади, скакала, як і всі ми, по винайнятих хатах, волочачи на горбі родину, дописувала дисертацію, і от, бач, знайшла врешті працю в якійсь новозаснованій американсько-українській фундації, три місяці як стала на ноги, їхали автом із Борисполя, а назустріч, по тій самій смузі – в дупель п’яний «жигуль»: четверо душ, усі, хто сидів ув авті, – на місці, і бувайте здорові, і тільки високий, тонкий голос виводить – без сліз! – у порожньому закадровому просторі: ой якби я знала, що буду вмирати, я б собі казала явора врубати, збудувати трумну на чотири боки, щоб вона стояла трийцять штири роки, стояла, стояла, та й почала гнити, та й стала до дівки труна говорити: або іспаліте, або порубайте, або порубайте – або тіло дайте…). Стоячи серед кухні зі слухавкою в руці, держачись за Санин голос, який укотре повторює: що тепер буде з Талею, що буде, – Талі п’ятий рочок, вилицювата, в маму, дівчинка, тільки з татовим носом бараболею, колись, іще немовлям, вона вразила тебе своїм стеряно плаваючим, питальним водянистим зором, котрий ніби шукав, за що зачепитися, – Дарка переповивала її, й зринуло, мов невидимим вітром нашелещене: « Як це дивно – дівчинка. Дитя. / Вираз невдоволення на личку: / Впорядкуйте спершу це життя – / А тоді, мовляв, мене і кличте. / Лялечко, людинонько, прости – / Світ, що не біливсь хтозна-відколи, / І батьків, що вкинули – рости! – / Наче помирати в чистім полі », – стоячи так, вона виразно чує той інший, закадровий голос – не Дарчин, ні, хоч Дарка – співала, і саме народні пісні лепсько їй удавалися, була в неї, бозна-звідкіль, ота природна, жіноцьки-грудна – колодязним провалом углиб – етнічна інтонація, яку фіґ підробиш, і найупитіша компанія розм’якала, занишкала хляками в кріслах, щойно Дарка, затягнувшись напослідок цигаркою, сміхотливо сіпнувши бровою: «нікотинчик-вітамінчик», – заводила, на диво чисто, обличчя їй випогоджувалось лагідним смутком, – осипалися долі платочки тернового цвіту, чий-то-кінь стояв, чутко нашорошивши уші, похитувався в березі човен, та все хлюп-хлюп-хлюп-хлюп, шамшіла трава під чиєюсь скрадливою ступою, і зносила вода вербове листя, і все-все, скільки світу, зносила вода, жили на цій землі якісь безіменні люди, до чогось прагнули, кохали й страждали, і тільки розрізнені мокрі сліди голосів (голосінь?) зостались по їхніх життях – ще можна напитись із того слідочка, ще можна відчути: твоя власна мука, на мить осяяна пізнім, навзахіднім проблиском смислу, – не одинока, не перша й не остання, й тут вона згадує, що насправді в тій баладі труна стояла впорожні не трийцять штири, а двайцять штири роки: та жінка, що високо й пронизливо виспівала свою смерть (поклала б я мужа – люблю його дуже, лягла би самая – дитина малая; лягай, мила, сама, якось воно буде, малую дитину та й доглянуть люде…), була ще молодшою за нас, дівчисько ще зовсім, – а ти, обурюється Сана, ти що, зовсім там від’їхала, ідіотко, подумаєш, трагедія – невдачно трахнулись, – ні, коли так переповісти, то яка ж тут трагедія, все залежить від того, як переповідається, тільки Сана не знає, і ніхто не знає, що розповіла тобі Дарка незадовго перед твоїм від’їздом, – то був чи не перший раз, коли вона розкрилась тобі по-справжньому, хоч зналися ви ще з університету, рік перед тим Дарка поховала батька – той був музика-лауреат, депутат і, свого часу, ледь не член ЦК, трохи, правда, і його були поскубли за націоналізм, і він став грати на урядових концертах, а звикла до комфорту жона робила йому дірку в голові, коли натинався на офіціозних бенкетах виголошувати тоста українською мовою – хай і видурнюючись, блазнювато каламбурячи, «здоровенькі-буликаючи», представник ЦК – бетонна брила в сірому костюмі – несхвально мовчав: жоден м’яз не здригнувсь на непроникному, мов наллятому водою обличчі, ай-яй-яй, що ж тепер буде, «ти ж в Канаду собрался, – лящала мати, скидаючи пальто в передпокої, поки вагітна Дарка, знемагаючи од токсикозу, молола в кухні каву для тата, – ти головой своєй соображаєш?» – і, вийшовши в кухню, засмаливши (по кількох обламаних сірниках), старий сказав дочці – так само по-російськи, жорстко: «Я знаю, я всего лишь общественно-политический шут», і ця фраза зосталася в ній назавжди, невийнятим цвяхом – поховали його на Байковому, з усіма почестями, в усіх газетах були некрологи, і оркестр, згідно з останньою волею небіжчика, грав «Козака несуть», – кінь клонив головоньку, пізня дитина, Дарка була пізня дитина, батькові на той час сповнилося сорок: вродливий, зрілий мужчина в зеніті слави, і як іще можна було його втримати, коли не другою дитиною? – я тільки тепер зрозуміла матір – як жінка, говорила тобі Дарка, болючо світячи очима, я зрозуміла: я – той останній, хто приходить по бенкеті й за все розплачується, – в той вечір вона не співала, ви укрилися вдвох кінець стола, і ти слухала, наскрізь вистуджена подувом її жорстокої відваги насупротив життю, до кісток проймаючим протягом враз установленого посестринства: платим, дівоньки, авжеж, за все платим, до останнього шеляга! – потім ловили машину, набивалися оселедцями в салон, тарабанячи металічно цупким букетним целофаном: був чийсь день народження, трохи чи не Санин-таки, – хтось мостився між сидіннями, хтось, у неповороткій шубі, громадивсь комусь на коліна, по-оїхали! – як сказав пєрвий совєцкій космонавт, – і – поїхали, полетіли, сестрички-голубочки: ти – за океан, а Дарка – ще далі, молочно-білою тінню стартувавши з гори перем’ятого брухту на котрусь із найдальших зірок, – пізня дитина, народжена матір’ю, щоб утримати чоловіка, а не стало кого втримувати – і вичерпалось життя, розтиснула п’ястук Господня десниця, відпускаючи на свободу наболену душу: мир тобі, страднице, відпочинь.