Оксана Забужко - Тут могла б бути ваша реклама [збірник]

А хрєново ти, подруго, виглядаєш – ох, хрєново: на повний сороковник, дарма що сходила постриглася (на героїчну надсаду спромоглася, бо стан такий, особливо вечорами, що раз була замалим не заснула вбраною, і лиш дивно притомний, крізь липку млу обважнілого мозку, укольчик страху: та що ж це я, до ручки вже докотилася?! – змусив-таки спустити ноги долі, намацати халат, перебратися й поплуганитися до ванни: і косметику змий, так, ваткою, лосьйончиком змоченою, протри під очима, і зубки почисть, спершу «Лістеринчиком» прополоскавши, дуже добре, молодця, а тепер під душ! – а тепер нумо, рушничком розтерлася, а тепер нічний «Oіl of Olay», оно він чорніє на поличці, спершу на шию, тоді на лиця, цяп-цяп, кінчиками пальців, помасажуй трошки, ну от, готово, і слоїчка закрити не забудь – а тепер уже й кладися до ліжка, як Бог приказав), – і все то як мертвому припарка: несподівано видибаючи собі назустріч із випадкових, на повний зріст, дзеркал, вуличних і крамничних, вона першої миті не впізнає цієї бабери в знайомих елеґантних строях, і справа навіть не в страхітливій шкірі, відразу на кілька років змарнілій (треба б менше курити…) і поплямленій слідами од прищів, і не в брезклому, якомусь обдемкувато-бридливому, мов спущений м’яч, зачерку долішньої половини обличчя (так і жди: іно розтулить пельку, зараз скиглити почне!), а от – щось невловно змінилося в цілій постаті, в рухах, в ході: щезла та неповстримна розгонистість літака перед злетом, що завжди в ній була, і – знявши димчасто напилені окуляри, придивлялася: атож, погас зір – не вдаряли більше очі з обличчя прожекторами, а ховались у нього з такою заплаканою мукою, що самій хочеться чимскорше перевести погляд кудись-інде. Кажуть, за статистикою пересічна людина дивиться в дзеркало сорок три рази денно, – сорок три рази денно ти зі стиском утробного страху, все ще не ймучи віри, витріщаєшся на цю мегеру: отже, це я? Відтепер і назавше? (І зараз же збирається на плач, уже од безнадії: відчуття, забуте з підліткового віку.) М-да, ні фіґа собі. Ні, якби правильне освітлення, згори і трошки під кутом, то ще б туди-сюди, ще щось із тої давньої дається впізнати… Ой, я тебе прошу! – кого ти дуриш? Ще взимку, під час того перелету, у Франкфурті, де сиділа скулившись під стіною й шпарко строчила в блокнот, невидимим болем спливаючи, – перехожі парубоцькі ватаги цікаво перечіпалися об неї, пригальмовуючи на ходу: «Hі, gіrl!», ще півроку тому, в Кембриджі, за нею упадав суперхлопчище, красень і атлет, шість футів два дюйми, і в плечах стільки ж, ласкавий, як заїнько, зі шкірою наче смуглявий шовк і чистим запахом здорового молодого мужчини, ах, який із нього мав бути коханець – гризи тепер собі кісточки, гризи! – і на її «І’m ten years older than you are» відказував, по паузі, трошки заскочено: «You’re lyіng» [44] Я на десять років старша за тебе. – Брешеш. – вона й для нього була, щиро й невдавано, просто gіrl, котра йому подобалась, – а її, замість вабити, вже нишком дрочив той непереможний натиск дурного здоров’я, весела й самовпевнена небитість , вона-бо була «поетеса гостро трагічного світовідчуття», як колись писав про неї вдома один прибацаний критик, ая, вона вспадкувала це, як ото групу крови, і в цій країні, з її кодексом примусового щастя, котрий, розуміється, покотом тиражує невротиків і психопатів, носила своє історичне страждання з викликом, наче породистий пес медаль із виставки, – ледь-ледь зверхньо осміхаючись, говорила в довірливо розкриті роти (слова падали в підставлений келих з вином і коливали блиском поверхню): у вашій культурі горе – виключно особистого характеру, самотність, любовні драми, оті клінічні інцести, котрі сорокалітні тітки буцімто починають видлубувати на психотерапевтичних сеансах із дитячої пам’яти і в котрі я, по правді, не вельми вірю – повчащавши рочок-другий до психіатра, ще й не таке згадаєш, – але вам невідома підвладність необорному, метафізичному злу, де від вас ні чорта не залежить, – коли зростаєш у квартирі, яка постійно прослуховується, і ти про це знаєш, так що вчишся говорити – одразу на невидиму публіку: де вголос, де на миґах, а де й змовчати, чи коли перше твоє дівоче захоплення виявляється приставленим до тебе стукачем, який за рік доволі халтурно відбутої служби – переважно кав’ярняних балачок і валасання по кінах – бере та й закохується в тебе направду, без дурників, і освідчується – освідчуючи свою каґебівську місію (роти роззявлялися ще ширше, кругліше: оце життя, заздро гадалося їм, оце real lіfe!), і ще, ще – одначе про це вона вже воліє мовчати, – коли в тридцять років уперше шугаєш у койку з чужоземцем, навальна романтична пристрасть (із напрочуд приємним пахом дорогого дезику!), до якої він, утім, поставився поважно й став забалакувати про одруження, – і фартило ж тобі, дівко, в житті на сурйозних чуваків, кого не візьми – усім зараз кортіло женитись, хвороба така чи що? мар’яжна пошесть або, може, мода на поетес? – і той запашний (і ніжний, авжеж!) мужчина спробував справити тобі гардероб, бо твій власний складався зі старих джинсів і кількох, навіть не богемних – жебрацьких уже, кохтин, – він купив тобі дві справжні сукні з тонкої вовни, і сріблясту шовкову блузку з підкладними плечима, і розкішний, барви червоного вина костюм, у якому ти вмент спалахнула цілком уже заморською вродою (басейни, шезлонґи, яхти, білі гоночні автомобілі…), і кілька пар черевичок (привіт од гоголівського Вакули – італійські, м’якесенької шкіри стодоларові «лодочки» ти доношуєш і досі), і ще купу всяких придабашок, сумочку, і метеликовий рій строкатих шаликів, і косметику, і дзвінкі циганські брязкальця, годинникова браслетка наново вирізьбила артистичну вузькість зап’ястка, а рясні дармовиси-сережки – високу беззахисну шию, все було дороге, дібране любовно й зі смаком – і, вперше на віку затоварена по саме нікуди, вперше по-журнальному вистроєна, аж самій од себе заперло дух перед дзеркалом (і так сорок три рази!), – ти впала в нестерпний, ядучий стид , ти відчула себе типовою совковою проституткою, що трахається в готелі за пару трусів, і хоч не прийняти все те добро тобі таки виявилось понад силу, але роман на тому й урвався – ти просто перестала відповідати на його амстердамські дзвінки (а він тимчасом спішно оформляв розлучення і таки, здається, трохи чи не оформив), бо зрештою що б мала робити в Амстердамі? – і вернулась до чоловіка, возити йому джинси й запальнички із закордонних відряджень, і була не те щоб задоволена, але – чиста : які там не є, а людські взаємини, не заражені наперед принизливою нерівністю країн і обставин, проти якої – не попреш-таки (і тому тебе зовсім не діставало, що в Америці твоє велике кохання жило на твоєму утриманні: подумаєш, біґ діл, заробиш – оддаси, – дістало, і то не жартом – оттоді-то заламалась, забігала по хаті, ухнувши на кілька годин в яму чорної, огненно-пропекущої зненависти, ладна, як його колишня дружина, і собі, аби трапився попідруч, вгородити в нього всі наявні ножі й інші колющо-ріжущі предмети, щоб рухнув, виблядок, стікаючи кров’ю, щоб ходив кров’ю, щоб кінчав кров’ю! – у-уу, жах, дякую красно за такі пережиття, воліла б ніколи себе такої не знати! – щойно тоді, коли з хамською незворушністю – мужчина ж бо! кремінь! – заявив, уже по телефону, що нічого їй не винен – що це якраз навпаки, вона ще з ним не розрахувалася, – не інакше як неустойку собі вилічив – за цеглу, Бігме, за цеглу! – хоча звучало як погроза, засміялася хрипко, таки не ймучи віри: « Слухай, мені що – рекет на тебе наводити? » – але він уже поклав трубку – молодець боєць, душка-пупсик! – оскаженілу од злоби, мов придержало за плече промельком думки: а як же воно мусить бути хх…рєново так жити – повсюдно викликаючи в людей, і не в самих лише жінок, отакі на себе реакції! – яке ж воно дурне, нещасливе – і не кається…). Знаете ли вы украинскую ночь, леді й джентльмени? Ні чорта ви не знаєте, та й ні до чого воно вам, у вас свої, не менш муторні ночі, ви вкорочуєте собі віку в ошатних сабербіальних будиночках, обплетених плющем, бо нема з ким їсти індика на Thanksgіvіng, [45] День Подяки – традиційно родинне свято. тільки я вже замахалась од власної всесвітньої спочутливости, замахалась бачити, куди не піткнусь, – іно горе, горе і горе, – чи то я так влаштована, чи то моє «гостро трагічне світовідчуття», як антена комашиного вусика, всюди виловлює запах горя, і я крекчучи повзу на нього, замість весело трахатися з молодим здоровим бичечком (який, збитий мною з пуття, почав, о диво, читати – уже здолав «Хатину дядька Тома», щось із Джейн Остін і спинився на «Пригодах Тома Сойєра», а тоді якось, одного вечора, п’ючи чай у мене в кухні, – приїздив після тренувань, розпашілий, стягував куртку через голову, метав на ліжко, смішно, по-цуценячому, нюхав собі передпліччя: щойно з басейну, ще пахну хлоркою, – життям він пахнув, блін, життям! – захоплено розповідаючи, що вже навчився уявляти описаний у книжці краєвид або кімнату, зненацька перебив себе й спитав простосердо: тільки де ж я тепер знайду таку дівчину, щоб про все це з нею розмовляти? – ах розумничка, просік на перших-таки кроках: шлях, який вона йому відкривала, обіцяє самотність, – молоснуло, як ляпасом: стоп, ідіотко, гальмуй, – перестань, нарешті, забивати нормальним хлопам памороки й пхати їх на блудні вогники якогось потайного смислу, в якому й сама ж ні бельмеса не тямиш, а відтак кидати їх на півдорозі на кількарічне зализування ран, – і вже знала, що спати з ним не буде, що тільки такого чумного, як сама, ба ні, ще чумнішого – в лікарняному гіпсі, в драконівських боргах і хвостах міліцейських повісток, брате мій чорнокнижник, ми однієї крови, ти і я, – потрапить не виламати з власної, од Бога приналежної колії, – ай як шляхетно з твого боку, золотце, ну помилуйся, помилуйся собою – кругом файна виходиш, ні?). У психіатрії це, здається, називається віктимною поведінкою, але я нічого не можу вдіяти, мене так учили; взагалі все, що українці здатні про себе повідати, – то як, і скільки, і на який спосіб їх били : інформація, що й казати, малоцікава для сторонніх, одначе, коли більше нічого ні в родинній, ні в національній історії не нашкребти, то помалу-малу звикаєш пишатися саме цим – адіть, як нас били, а ми ще не вмерли, – кембриджські приятелі лягали зо сміху, коли ти переклала їм початок національного гімну, Ukraіne has not dіed yet, – «What kіnd of anthem іs that?» [46] Україна ще не вмерла. – Це що за гімн такий? – а й справді, ні фіґа собі заспів – якраз із таким «турка воювати», коб не часом! – і тому, тому, дорогенька, скоро так, то – радій і веселися, що не вмерла, бідолашна сексуальна жертва національної ідеї, хоча, як гаразд зважити, то що тут такого вже веселого, і на кий воно здалося, життя без любови, і чи не лучче було, лучче було вмерти, а ще краще, а ще краще та й не народжуватися, чим тепер, чим тепер так катуватися (колись мала одну, також неабияк патріотично схарапуджену товаришку, котра все нарікала – мовляв, ми закохуємося не в мужчину, а в національну ідею, – і скінчила тим, що пройшлася кількарічним демаршем по койках заморських дідусів, доки в котрійсь не осіла-таки, підчепивши бебі, – яке, не виключено, вирісши, може, навіть вивчить українську мову, якщо, звісно, захоче, а тимчасом його мама підробляє дешевими репортажами на українській «Свободі», яку Клінтон усе не збереться закрити, – витьохкує колись рідною мовою з тими, наче пружини з матраца, випираючими чужинськими інтонаціями, які мають засвідчити, що вона вже – бери вище! – не з нашого села: вирвалась!): я до того веду, леді й джентльмени, що не бозна-який воно кайф – належати до битого народу, як примовляла фольклорна лисичка, битий небитого везе, – і так йому, битому, й треба, біда в тім, що при тому він примудряється співати, ну скажімо, думу про безталанних невольників, і тим – усправедливлює власну принижену позу, бо мистецтво, гай-гай, завжди всправедливлює в сторонніх очах життя, котре його породило, і в тому його, мистецтва, ве-еликий обман. Латинське ars, що просочилося в більшість європейських мов, нордичне Kunst, що відрикошетило у західних слов’ян «штукою», – от де направду здоровий підхід, аж чути бюрґерську пообідню кислокапустяну відрижку: штука, забавка, безневинне трюкацтво, акробатичний переверт на линві, мелодійний подзвін барокових дзиґарів і штудерно різьбована табакерка, наше «мистецтво»-мастацтво тої ж природи, тільки так – байдужно-поблажливим позіхом: ну-ну, чим там мастаки нас сьогодні потішать? – і знешкоджується, розчакловується приховану пастку, і, здається, єдина церковнослов’янщина марно виціляє застережного сухого перста: «изкусство» – від «изкус», спокуса, ота сама, в яку молитва просить не ввести.