Оксана Забужко - Тут могла б бути ваша реклама [збірник]

Дарцю. Дарцю, ти чуєш мене?

Не було на тобі вини, що покликана в цей світ – не любов’ю. Помолися там, де ти зараз є, за нас усіх – нам іще жити.

Прокидаючись уранці (ну, й пощо було прокидатися?), вона довго лежить на животі, обхопивши руками подушку: новий день сиплеться на думки градом виснажливо-безглуздих зобов’язань – замовити ксерокси для студентів, відштампувати їм на факультетському принтері нову контрольну, зайти до банку, до drugstore [38] Аптека. – скінчилися вітаміни, і колготок треба би прикупити, відповісти на два листи, потелефонувати до travel agency, [39] Подорожнє аґентство. ой блін! – десь загубився замовлений нею квиток до Нью-Йорка, котрий мали вислати поштою, хоч, коли подумати, на фіґ їй здався той цілий Нью-Йорк – ну вилізе на сцену, ну прочитає по-англійському парочку своїх, з таким скрипом перекладених стихів, ну вип’є потім навстоячки келих вина і заїсть вмоченими в помідоровий соус креветками, пошкіриться до двох-трьох випрасуваних літературних аґентів і дядь із ПЕН-клубу, можливо, заскочить на годинку-другу до колись улюблених музеїв (« На фіґа мені ті музеї , – весело горлав у телефон, коли дзвонив до неї до Кембриджа, з України ще, – мені в тій Америці тільки одну баришню побачить треба! » – тоді це здавалося бравадою: ну як таки можна свідомо від чогось відмовлятись, обтинати собі життя на пню, воно ж таке неосяжно-цікаве! – а тепер, бач, і в ній пропав усякий-будь смак пізнавати, колишня невситимо-вбируща хіть відкривати нове – мать його за лапу, та чи я вже вмерла?.. Перша розмова між ними на цю тему вийшла була якась безтолкова: « Їду до Америки – поїхали разом? » – « Ага, – сміявся, – машиною – якщо солярки вистачить ». – « Я серйозно кажу ». – « Що я там робити буду? » Таж малюватимеш, бевзю, – і побачиш Metropolіtan, і Modern Art Museum, і Art Іnstіtute у Чикаґо, дзеркальні октаедри космічно-гігантських сталаґмітів, що громадяться на обрії, коли під’їжджаєш до міста, вигинисті видихи мостів і віадуків над автострадами, простір із фантастичного фільму чи сну, жаскувато-безмежний, нема ж йому впину, розгін, прерію без ковбоїв, легкий присмак безумства, проблимуючий в нічному жахтінні реклам: розум, що лякається власного творива, це ж бо всуціль рукотворна цивілізація, і тому звідси – лунатично-щемлива, місячним сяйвом розіллята в пустелі саксофонна туга, вихляючий (п’яним негром насеред хідника) і за кожним млосним вивертом витягаючий душу голос співачки в джаз-клубі: «І’m all alone іn thіs bіg cіty – Wіlson, buddy, have some pіty», [40] Я сама-самісінька в цьому великому місті, Вілсоне, друже, зглянься. колихаються дими у притемку над баром, над більярдними столами, де постукують киї, всі ми тут самотні, вільні й самотні, це прекрасно – творити собі життя саморуч, це страшно – творити собі життя саморуч, побачиш живцем обличчя всіх рас, зібрані докупи, кольори й відтінки – від топленого шоколаду (які безсоромно лілові підкладочною наготою мушлі губів, які звірино розчепірені закамарки ніздрів!) до азійської химеричної – жовтий місяць, цитрина, неспіле авокадо – прозелені, все це міситься в одному тиглі, який шалений, оглушливий для ока фільм, нема ж йому впину, ярмарково-строкаті ятки на вулицях, хризолітовий полиск вітрин у розповні дня, і над усім, на придорожніх щитах – карамельно-яскраво розсміяні кількаметрові личка загиблих дітей: жертви drunk drіvіng, [41] Кермування автомобілем у нетверезому стані. вознесені в небо маленькі янголи цього земного падолу, о Дейві, о Кевіне, о Мері-Джейн, що буде завтра з нами всіма? – побачиш з ілюмінатора захід сонця над Атлантикою: воно падає стрімко, на очах, відкидаючи вздовж овиду яро-червону доріжку, і хмарні сніги сутеніють на вапняк, на гірську породу в темних прожилках рівчаків, а відтак починають скресати, сірими торосами в студених сталево-синіх проталинах, тільки там, де впало сонце, ще видніється чітко окреслений острівець жару, і вже напливає звідусюди морська мла, і літак входить у ніч, за яку годину протинаючи її з кінця в кінець, і от уже знову сіріє в ілюмінаторах, цим разом світаючи, – ти почуєш, як дихає планета – мов немовляче тім’ячко, як близько там, у небі, до Бога, бо, знімаючись із місця, виламуючись із насидженої лунки, ми відкриваємося йому так само, як у мить народження або смерти, – і ти вирвешся, о, вірю, знаю! – вирвешся з глухого тунелю, що ним, по-дурному затявшись, прешся назустріч своїй лікарні-тюрмі-лоботомії [якого хріна, що ви всі собі дозволяєте, хлопці, чи розпач – не завелика розкіш для українців, уперше в цьому столітті все-таки наділених реальним шансом на повноту життя?..], ти напишеш свої найкращі картини, і слава – справжня слава, та, якої жоден українець іще не мав, хіба Архипенко, – виведе тебе – першого з-поміж нас – під сліпучий прожектор історії, ти-бо вартий більше, ніж їхній Шемякін чи хоч би й Нєізвєстний, ти ж направду such a damned good paіnter, це тобі належиться по праву власна галерея на Сохо, десь вона мусить чекати на тебе, поки ти сліпаєш ночами у своїй злиденній майстереньці без водогону, де тиньк сиплеться зі стелі на свіжі скульптури, до чого ж уїлася вже ця класична національна безвихідь – сил нема терпіти! – звинемося туди-сюди, понипаємо в пошуках rіght people, [42] Потрібних людей. які б тебе побачили, зараз саме слушний час, все-таки, яка не є, а Юкрейн, і арт-менеджери починають мишкувати за новими іменами, все буде клас, все-все дасться зробити, Господи, як я хочу, аби ми щось побачили , аби нас нарешті почули , і скільки сил я вгепала в це діло – як в унітаз спустила, подумати страх! тябричила на Захід із дому найвиборніші книжки й слайди, тицькала людям під носа, удаючи довкруг себе димову завісу якогось примарного контексту, з яких лиш трибун не вимахувала руками – приголомшений директор Кеннан Інстіт’ют запевняв мене після того в подячному листі, що «іf the fate of Ukraіnіan lіterature іs іn the hands of people lіke yourself, one need not fear for іts future» [43] Якщо доля української літератури в руках таких людей, як ви, то нічого боятись за її майбутнє. – не підозрюючи, звісно, що в моїх hands хіба поручень в автобусі, та й то коли не одтиснуть, – нічо’, братіку, не журись, прорвьомся, я витягну, виволічу тебе на собі, моєї потуги стане на все: пів-України з місця зірвати, пів-Америки поманити за собою в Україну [і справді ж була проходила по їхньому континенту, як гаммельнський щуролов із денцівочкою: студенти ледь не цілим класом подавали заяви в Корпус Миру – for Ukraіne, колеґи з американських університетів починали студіювати українську мову, запускалися в рух маховики дерзновенних проектів – спільні видання, симпозіуми, перекладні антології, йолки-палки, скільком людям голову заморочила!], – на всі її «говорила-балакала» [давала – плакала…] він тільки скупо всміхався: ну-ну, «Подивимось», те його «Подивимось» з часом почало їй звучати як пароль безнадії, попервах вона списувала таке маловірство на рахунок провінційної закомплексованости: куди, мовляв, нам, зі свинячим рилом, – « Ні, ти все-таки мені поясни, як так можна було – пропасти, щоб ні звука, ні знаку? » – нагороїжувався, ставлячи очі рогом: « Кажу ж тобі, я не вірив, що коли-небудь сюди приїду! » – ну от і приїхав, і що тобі з того прибуло, скоро наперед знав, що все тут тобі – «на фіґа»? Привіз із собою грубий альбом зі шкіцами, з нього й писав: все ті самі голомозі й гострорисі чоловічки несли по горбах крізь жовтогарячу пустелю на рогатинах то місячно-зелених вирлооких риб, то велетенський вказівний палець лівої руки [чому – лівої?], то розмаяну вітром вишивану корогву, зависали між підпаленим небом і посутенілою землею, перебирали дитинно-вузькими босими ступнями по зубчастих коліщатах точильного станка: отак, лукаво мружив до неї око, Бог вчить поетів ходити – гмукала, не годячись, чи радше, напівгодячись: хтозна, мо’, й справді – так?). Чим, і з чого продовжує писати, якщо світ довкола йому нецікавий? Нещасний ти чоловік, Миколо: любив машину – розбив, любив жінку – зламав, – в ніч остаточного розриву їй приснилося (і той сон вона запам’ятала-таки, винесла з тьми нагору), як він повільно відходить від неї, обернений спиною – така ще рідна стрижена потилиця, опущена голова, шорти й жорстко накрохмалена біла сорочка з настопірченими короткими рукавами: пацан пацаном! – по вузенькій кладочці, похиленій кудись вділ, куди – не розгледіла, і спокійно (вперше за цілий час із ним – спокійно!), розважно-ясно ствердилося крізь сон: не спасеться, ніт, не спасеться.