Оксана Забужко: Тут могла б бути ваша реклама [збірник]

Чхати йому було на її вірші – як і на все взагалі, і завжди було чхати, його вів власний, ні на що не вважаючий інстинкт дару, і, знаючи темним, глевким знаттям – родовим і фамільним, котре тягала в собі змалку проковтнутою каменюкою і котре, по правді, й гнало її вперед, вперед, вперед! – божевільним страхом і собі впасти в ряд, не збутись , скапцаніти, як усі в попередньому поколінні, і в позапопередньому, і в поколінні перед позапопереднім (тим узагалі привелося – бодай не згадувати!), цілу молодість вона рвалася геть з льоху, де ядушно смерділо напіврозкладеними талантами, догниваючими в безруху життями, пріллю і цвіллю, немитим сопухом марних зусиль: українською історією, – знаючи кревним отим знаттям, через які ляди проламуючись, виносив його, пручи, як танк, інстинкт дару на собі – нагору (цілий час – нагору: останні роботи були й найсильніші, жахтіли світлом уже нетутешнім, як зоряне небо вночі над пустелею, – а на її пам’яті лава за лавою бучно висвячених у генії подавальників надій покотом сипалися з ніг у вторований рівчак, тільки-но вичерпавши молодість!), – вона, котру млості змагали на вид зачустраних рідних алкашів у проплішинах залишкової ґеніальности (кому цікаво, ось адреси: «Еней» у Києві, «Червона калина» у Львові, вхід вільний, годувати, а надто ж поїти тварин не то дозволяється, а й заохочується), – відразу проявила з ним – першим на віку! – готовність поступатися: вперше-бо мала до діла з мужчиною-переможцем . Українець – і переможець: чудасія, їй-бо, в сні б не приснилося, – чого мусили вартувати йому самі тільки сімдесяті-вісімдесяті у провінційному містечку, вважай, у підпіллі, з того містечка, вхопивши попід пахи її семилітню, колись давно втікали від каґебістської облави до Києва її батьки, батька, котрий одтрубив своїх шість років ще «сталінських», всенький вік ганяв, як білку, в обручі жаху комплекс «повторника» – другого арешту ніхто не витримував, навіть якщо виживали, ламалися всі, кожен на свій спосіб, – чи не ті самі бистрі, серійно стрижені, всі як на підбір чорняві, мальчики в шелестких плащах, котрих вона – кепсько сфокусованою, розмитою дитячою пам’яттю – зазнімкувала собі зі спин, як порпалися в навалених долі кучугурах книжок серед разом оголених стін її першого в житті, та ні, єдиного в житті дому, – потім, дослужившись до більших зірок, смертною хваткою вчепилися були в м’ятежного художника? – ех, братіку мій, і побратимство ж наше довбане – все’дно що з одного табору корєша, скільки ж, мать його за лапу, справді років тривать цьому спадку, і як його із себе викров’янити, вихаркати – як? – друзі-кияни, розм’якнувши за чаркою, згадували, як познайомилися з ним у вісімдесят другому: приїхали у відрядження, впали на каву до місцевої «склянки», підступився провінціал зашуганий: «Хлопці, ви не художники? Тут моя майстерня поруч, ходіть, я вам свої роботи покажу, і кава в мене є», – а, ну хіба що кава, давай, чувак, наливай, – а з чого взяв, ніби ми художники (були – писателі, актьори, вопшем, тоже набрід порядошний)? – «А – бороди у вас», – отуди к бісу, на облік їх там тоді брали в тій норі за ношеніє борід чи як?! Так крізь ґрати у вікні вагонзаку протискалося руку із запискою, металося за вітром: ачей хто незлий нагледить, підбере, пішле за адресою – визирання вслід полопотілому папірцеві, голодна надія в очах: не художники, ні?.. А до майстерні – бочком, задами, кружними вуличками: «Не треба, щоб вас зі мною бачили…» Вітчизна і дім, атож: Україна, вісімдесят другий рік. І ні тобі британських кореспондентів, ні листів на підтримку від провідних діячів літератури й мистецтва – це ж хто тоді Нобелівку був дістав, Маркес, здається? (Добрий письменник, холєра, а що нібито, подейкували, щирий друг Радянського Союзу, то – who cares? [33] Кого це обходить? ) Ту оповідку, котра вмить учинила його рідним, болісно відчутним зсередини тих непроглядних років (над якими – звитяжив же, взяв гору: намалювавши все, що намалював! – поки інші спивались, вішались чи, як її батько, годинами курили, стоячи у вікні, втупившись у мур будинку навпроти й наживаючи рак од безвиході!), – вона почула ще до того, як на третій день фестивалю він під якимось ледачим претекстом вдерся до неї в готельний номер, розколошкавши зі сну, – все, все від початку було замішано на колошканні, на ґвалтовному вибиванні із звичного фізичного режиму, на ослаблених змислах, на пливучих, мов звук на осілих батарейках, рефлексах! – і стояв у тісному, як ліфт, передпокоїку зі схрещеними на грудях руками, підпираючи двері, по-котячи вимовно світячи в неї очима, і її нагло пойняло – стисла зуби, аби не дзиґотали, – напливом чудного, не еротичного навіть, ні! – якогось іншого , до млости тривожного збудження – мов перед операцією або екзаменом: щось із гулом клубилося, насуваючись на неї, щось необорне, темне й грізне, щось самочинне і тому справжнє , ще можна було ухилитись, пригнути голову, і хай би пронеслося мимо, але в ній не було страху, була уже ввімкнена, піднесено-пружна готовність негайно рвонути назустріч життю, скоро тільки воно само припускає із засидженого місця: справжнє – нагода рідкісна, це те, що більше за тебе, до чого мусиш доростати, виплигуючи зі шкіри, скидаючи її позад себе, сім шкір, дев’ять шкір, аби тільки не зупинятись! – добро, приймаю, очі в очі! – « До вечора? » – « До вечора », – « Поїдемо тоді на каву? » – все знялося з місця, вихор кушпелив листям по осінніх дорогах, і містечко, в якому вона народилася і яке цілий час десь на відстані, ніби на дні озера, берегло в собі схованим її раннє, ще спросонне дитинство, повертало тепер його назад – у нестерпно ніжній, вологій підсвітці, це, власне, почалося з першого дня – прибутний, підземний гул розбудженої пам’яти, впізнавання знайомих вуличок: ах, ось вони які! – вітрина аптеки на розі, на тому ж місці, що й двадцять п’ять років тому, – спинилась як урита, задихнувшись од сяйнулих сліз: тут ставили міську ялинку, і вона фотографувалась тоді з Дідом Морозом, п’ятирічна дівчинка в оцупкуватій шубці, запах мандаринок і бузкового надвечірнього снігу, його блиск під ліхтарнями – а на тому боці, трохи далі, був, здається, кінотеатр (ранковий сеанс – із татом за руку – щось документальне, про мавпочок)? – А він і зараз там є, відказували їй із вимушеними примильними усміхами, з якими належить розчулюватися на вид чужого дитинства, і тільки він, кого потягнула, за руку, за собою – туди: « Поїхали до парку? » – « Куди скажете, пані, я весь ваш » (старовинний парк над річкою, наново, як промиті, випливлі з багаторічного туману кам’яні сходи, облущена балюстрада, ах, от звідки це в моїх снах! – і, о Боже коханий, ця струмуюча барва, це повільне, підводне світло, холоднувате, блакитнаво-зелене, в якому застигли, вглиб алеї, дерева й лавочки, – таж це ним світяться мої кращі, найбільш мої вірші, – отже, також звідси?), – « Тут десь був тоді березовий місток », – « Він і зараз є – ходімо, покажу », – тільки він один не вдавав призвоїтого розчулення, взагалі нічого не вдавав, а мовчки, зосереджено й затято, думаючи й підмічаючи своє, пролапувався крізь її стан, як потім, ночами, крізь шийку матки, щоб нарешті видихнути: га, ось вона! – стояли над нерухомим плесом, встеленим ряскою кольору патини, « Дивись , – хитнув головою, – який дзен », – і раптом боляче стис її за плечі: « Слухай! Я люблю тебе і твій місток. А тобі – слабó? » – « Що саме? » – « Слабó сказати – я люблю тебе і твій дзен? Слабó – бо я для тебе людина з пейзажу: з цього пейзажу », – отоді-то й було спитати: а я – для тебе? Бо вона направду впустила його у свій пейзаж – у кожен зі своїх пейзажів, послідовно, крок за кроком, кінчаючи пенсільванським, і він, скерувавшись услід за нею (« Остання моя любов », – хвалився приятелям: їй переказували, – а з неї випорскували рядки, як бульбашки повітря з легень потопельника: « Осінь. Раннє смеркання. / Твань – і кроки, як ґумові… / Ця любов – не остання, / Ти даремно так думаєш »), – пройшов крізь її територію, мов татарська орда, – зі свистом і гиком випікши майже з цілого обширу пам’яти, з усіх її головних осідків ту живильну, таємничо-мерехку любовну вологість , котру душа з року в рік назбирує в собі про запас: підґрунтові води, ненастанне й невловне на слух всьорбування-цмакання, чіпке запускання ворсистих корінців у темну глибину передсвідомости, в коридор, що зненацька відкривається – в рознятий простір спогаду: там завмирає дівчинка серед осінньої алеї, вперше зачувши, як стугонить за туманом далекий обрій, як світ кличе її, обіцяючи їй дорогу , от із тої дівчинки все й починається, і що б не було потім із тобою в житті, – воно цільне, воно держиться при купі доти, доки ти віриш тій дівчинці, доки вловлюєш у собі почутий тоді нею поклик, – бо всі так звані ідеали юности – то пусте, леді й джентльмени, пані й панове, forget іt, [34] Забудьте, викиньте з голови. вони приносяться ззовні, тим-то рідко хто й потрапляє зберегти їм вірність, ну й грець із ними, невелика втрата, утріть шмарклі, всі пожовані-пом’яті літами бородаті ліваки-шістдесятники, колишні хіппі, що так і не стяглися на власний будиночок у сабербії з квітучим городчиком на задньому дворі та гараж із двома автами, а також усі ті, що стяглися, і зголили бороди, і непомітно для себе вкрились, як горнята поливою, ґлянсуватим, ситним полиском остаточно зупиненого – в спокої й достатку – життя, і всі, колись кидані у «воронки», на струс мозку духопелені по ментарнях і підворіттях вкраїнські бунтарі, а нинішні лауреати державних премій із пухкими од спецбуфетівського жирку рученятами й добротливо, по-хазяйськи вгодованими, ох якими ж промовистими спинами, вбганими в корсети блюмінґдейлівських піджаків, – хай не сниться вам ваша прекрасна юність, навіть якби всякі там невдахи витикали вам нею очі, дурниця то все, щиро кажу, – злуда, омана: тільки в дитинстві є правда, тільки ним і варт міряти своє життя, і якщо ви зуміли не затоптати в собі ту дівчинку (того хлопчика – що то стояв із патичком на вигоні, вражений жаскою, бо непід’ємною, над людські сили величною вогнянобарвною симфонією заходу), – значить, ваше життя не звихнулось, прокривуляло, хай як там трудно й болюче, за своїм власним руслом, значить, збулося , з чим вас і вітаю, – і любов, леді й джентльмени, справдешня любов – вона завжди зряча на схованого в іншому (іншій) хлопчика (і дівчинку: візьми мене – то завжди: візьми мене з моїм дитинством, « Ось сюди , – показувала, завмираючи пересохлим голосом, пригнувшись на передньому сидінні, як припалий до гриви вершник, – тут поворот у двір, ось цей будинок », – була глупа ніч, третя ранку абощо, серед порожньої вулиці горіла тільки ліхтарня на розі, – він в’їхав під арку, розвернув автомобіля, заглушив двигун, « Ось ті вікна, бачиш, де балкон, на третьому поверсі? Оце там ми жили », – в цю мить він і навалився на неї, з довготамованим стогоном вп’явся в уста, зашастав руками під светром, трохи заґвалтовно, але як сталось, так сталось, « Поїхали до тебе… В майстерню… » – десь він і зараз там є, той двір, і той балкон, і арка, і зацілілий з-перед тридцяти років старий каштан на пагорку – от тільки дівчинки, що вийшла колись із того двору в нагуслий таємним гулом вологий туман, – нема в ньому більше). Неправда, ти ще жива, вмовляє вона себе, цілий час на всі боки промняцкуючи пам’ять, наче вправний хірург – витягнуте з-під завалу тіло: тут – відчуваєте, коли натиснути? а тут? – промельками, посмиками залишкових відрухів щось часами нагадує про себе, – наприклад, учора, вийшовши на вулицю, гостро – блискавичним поздовжнім розтином углиб років – упізнала запах осіннього листя, байдуже, як звуться ці дерева – платани, канадські клени, – запах був той самий, що вдома, вогкий, щемно-гіркавий дух ще живого (останні дні – живого) зела: сонце у високих проріджених кронах, початок навчального року, дорога до школи через наскрізно визолочений світлом парк, і зграйка підлітків, біліючи вітрильно розмаяними футболками, з не до речі квакливо артикульованим – англійським! – сміхом протупотіла навперейми, мигнули, як за склом, змружені проти сонця юні вії, пшенична воскова спілість оголених ший і розколиханих ходою рук, мигнула думка: ще вас, зайчата, не било , – а може, хтозна, може, когось і обмине? – і зупинилась по цей бік шиби, тамуючи ридання, що підступилось під горло: Господи, та невже ж усе скінчилося – справдилося все, обіцяне на світанку життя тим розлитим у просторі прибутним, стугоніючим покликом, обвіяло – подмухом по волоссю, мазком по губах, так і не вивернувши до дна, не видобувши з неї головного?.. (як грізно рокотав був: « Я тебе розірву! » – підхопивши під коліна, натягаючи її на себе, – а у висліді й не скінчила ні разу: хіба, може, той живцем патраючий біль – теж один зі способів кінчати?). « В кінці осінньої дороги в’яне плоть, / І листя шамотить з мишиним шарудінням. / Оголюється обрій – і Господь / Стоїть поміж дерев у білому одінні… »І що ж тепер, Господи? Що ж тепер?..